Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

   В наступні кілька днів, я займаюсь квітниками, побутом, ниттям, стражданням і офігіванням. У квітничках копатися, то святе діло. Від побуту нікуди не подітися. Страждаю від дурні в голові. Офігіваю від новин. А от ниття дістається Сашці. Мене підгризають оті неясні почуття зі сторони Яна.

   Ні, він наче нічого не робить, але от мені здається…І з цього місця муки розпочиналися в Сашки. Бо, я могла додати перцю в будь-який душевний баланс. Сашка після кількох таких дзвінків псіханула й внесла трохи просвітлення в мою голову, сказавши, що якщо я така вся невпевнена, то мені треба на побачення сходити. Бо я вже геть здичавіла, а головне, то це довела її, таку хорошу, до стану «Та щоб тобі кислички снилися!». Я подумала. Потім ще подумала. І ще. І якось так нагадала свого старого друганця. І зорі зійшлися.

   Кілька зайвих кілограмів й вибір одягу перетворився на ще ті тортури. В те не влажу, в тому я наче ковбаса в сіточці, а штанці так щільно сидять, що я й зайвий раз дихнути боюсь. А спортивки все це гарно приховували…Психую. Злюсь на себе, що себе так запустила. А головне коли то все так змінилося? Хоча знаю. Стрес я заїдала, а шоколадки стали моєю відрадою. І тадам…кілька зайвих кілограмів тут як тут.

  Зітхаю. Знаходжу широку спідничку й блузу їй в компанію. Старанно підводжу очі й закручую волосся у вигадливу зачіску. Оцінюю себе в дзеркалі. Ну так, замучена, постаріла й в очах якась моторошність. Аж шкода себе стало.

   Ну, що це за переполохане створіння без жодного проблиску радості в житті? Видихаю. Й чесно намагаюсь пометидувати й знайти причини для задоволення від життя. Весна ж на дворі, сонце, первоцвіти, сміх Софійки, дурні пси, вічно голодний кіт.

   Кота сьогодні застукала за пожиранням сметани. Моєї сметани для вареників. Як я верещала…Про псів теж не буду, бо Рекс сьогодні своїм жирним задом вмостився на мою примулу. Ну наче йому більше нема де сісти. А Марсік взявся рити землю у моїх тюльпанах. Я знову верещала. Русня знову зробила «доброї ночі» і я вже стаю майже така ж гарна у побажаннях, як баба Катерина. А та в тому знала толк…Щось цей набір хаотичних думок не приніс спокою. Та щоб йому! Махаю рукою на те безнадійне діло і йду взуватися.

  Ян з Софійкою паслися в залі й на мою появу він перехопив Софію на руки й вийшов мене проводжати. Його погляд пройшовся по мені наче сканер й завмер на області декольте. Губи зійшлися в одну риску. В очах замиготіло щось середнє між калькулятором, який намагається порахувати площу кола й компасом, який раптово збожеволів.

— Коли тебе чекати? — прохрипів він.

— Не знаю, — задумливо примружую я очі. – Вечеряти точно можете без мене.

— А твій зоопарк? Його годувати?

Догнала мене питання, коли я взула один черевик.

— Погодуй, — здалася я.

— Може тебе забрати? – не здався він.

— Ян, я йду на побачення. Я з тим впораюсь, — вичавила я «щасливу» посмішку.

Посмішка його не заспокоїла. На його морді пробіглося роздратування.

— Якщо затримаюсь, я тобі напишу, — докинула я.

— Ага. А той кавалер, він…нормальний?

— Слухай, навіть батьки вимагали від мене менше інформації, аніж ти, — тріпнулися мої нерви. — Якщо тобі так цікаво, повернусь й все тобі розповів…

— Але якщо щось піде не так, ти відразу телефонуй.

Переводжу на нього погляд. Й таке там, певно, щире здивування, що він хмуриться ще більше.

— Угу! – мугикнула я й прискорилася з взування/вдяганням.

Судячи з задумливої морди Яна, він готувався видати мені ще порцію відбірної дурні, як треба поводитися з чоловіками, а я не була впевнена, що хотіла б почути ті одкровення. Бідна Сонька буде, коли кавалери розпочнуть попід вікна бігати.

    З дому я майже вилетіла. Швиденько перебираючи ніжками поцокала до воріт. Роман мене вже чекав. Стояв біля машини з букетом в руці. При моїй появі засяяв посмішкою, обмацав мене поглядом, вручив букет й залив мої вуха компліментами моїй звабі. Букет прийняла, багатий словниковий запас оцінила, в машину сіла.

  З вибором місця вечері Ромка не заморочувався й ми поїхали в Білу Церкву в знайомий ресторан «Самжене». Ну правильно, один раз ми там з ним вечерями, все було добре, то нащо схему ламати?

 Ромка фанат спорту, спортзалу й велосипедної їзди. Й вся розмова за вечерею крутилася навколо спортивних добавок, вітамінів, протеїнів, нових велосипедних маршрутів і його прокачаних м’язів. І це відразу нагадало мені чому у мене з ним нічого не вийшло. Хоча він мав вигляд бога. Кожен його м'яз, кожна лінія, здавалося, були виліплені скульптором, що прагнув до досконалості. Широкі плечі, міцна грудна клітина, рельєфний прес — все це випромінювало силу та впевненість. Його шкіра, бронзова від засмаги, здавалася гладкою та теплою. Кожен його рух був наповнений грацією та легкістю. Його обличчя, з чітко окресленими рисами, випромінювало мужність. Він був втіленням чоловічої краси, але тупий, як пів хліба.  З ним було навіть не те що не цікаво, з ним було нестерпно й смертельно нудно.

   А от з Яном у мене таких проблем не виникало. З ним цікаво. Він вміє слухати. Він може підтримати будь-яку розмову. В нього є почуття гумору. І харизма. Посмішка, голос, манери роблять Яна надзвичайно привабливим. І хоча Ян трохи така складна композиція з різних якостей та рис характеру, але з ним легко. Він щедрий, людяний, акуратний, стриманий. Поруч з ним легше вижити та комфортніше жити. З ним можна просто помовчати, не відчуваючи незручності, а можна обговорити найабсурдніші теорії. Ян завжди знайде, чим здивувати, чим розсмішити, чим підтримати. Він – це той, хто може розрадити, коли тобі погано й розділити радість, коли тобі добре. З ним відчуваєш себе в безпеці, знаючи, що він буде поруч, що б не сталося.