Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Я поклала телефон і подивилася на сплячого Альфреда. Потрясла легенько за плече. Він одразу очі відкрив.

— Нам через дві з половиною години потрібно бути біля покоїв Мартіни.

— Добре. Ти снодійне вчора приймала?

— Ні, уявляєш, нормально поспала і це вперше за півтора місяця.

Він усміхнувся, вклав мене поруч із собою і поцілував.

— Як погуляли вчора?

— Добре, а що за хлопець до тебе підходив?

— Хотів познайомитися, — я поцілувала Альфреда і встала з ліжка. — Дивний стан, немов не виспалася. Давно такого не було. Ще на планеті я дивувалася, як мені вдається спати всього дві або три години. Але тоді більше й не виходило.

Ми спокійно вдяглися, перевірили, що б усе було складено в сумку і рюкзак, і пішли снідати.

— Ізабелло, — трохи невпевнено почав Альфред, — ти не думала повернутися на Фету.

— Ні. Не хочу, там, звісно, Антуан із Настею залишилися, вони для мене близькі люди. Але там усе нагадує про батьків, а мені важко без них. Начебто вже доросла, а ніяк не можу звикнути до того, що їх немає. Знаєш, на тій планеті з урсами була вимушена самотність, але вона якнайкраще відображала мою самотність на Феті. Хоча я намагалася не залишатися сама. Я навіть жила майже весь час або в Антуана, або в Насті. А все одно почувалася самотньою. Напевно, я занадто звикла, що батьки були завжди поруч. І вони намагалися зробити мене самостійною, у них це навіть вийшло.

— Просто тобі складно без них, без їхнього тепла, постійного спілкування, нехай навіть кількох слів на день, — із розумінням сказав Альфред.

— Так. Ти тепер це ж відчуваєш через втрату брата.

— Приблизно, тільки мені здавалося, це буде більш гостро. Напевно, ми просто були готові з ним до цього.

— Я рада, що познайомилася з тобою, в тобі відчувається щось таке, що допомагає пережити цю втрату і жити далі.

Альфред тільки посміхнувся і легенько стиснув мою руку, підбадьорюючи мене.

Коли сіли на корабель, Роман запитав у мене:

— Нервуєш?

— Є трохи.

— Усе буде добре, — підбадьорливо сказала Мартіна.

Ми з Альфредом сіли окремо, він теж бачив, що я нервую і намагався підтримати мене. Оскільки розмова не клеїлася, Альфред просто обійняв мене і легенько притиснув до себе.

— Вони так мило виглядають, — сказав Олександр дружині, — нас у молодості нагадують.

Корабель мені чимось нагадував літак, тільки приватний, у якому є столики. Хтось із хлопців охорони увімкнув карту, що була на цьому кораблі, я застигла в подиві. Одразу впізнала голос, який зараз іноземною мовою розповідав, у якій ми системі і до якої планети ми підлітаємо.

— Що сталося? — запитав Альфред — Чого ти так напружилася?

— Це голос батька, він озвучував ці карти. Він тоді посперечався з Антуаном, що зможе озвучити їх багатьма мовами. Я тільки пам'ятаю, у нього на це пішло дня чотири постійної роботи.

Хлопець що вмикав карту, одразу ж її вимкнув. Я зітхнула трохи засмучено і вирішила, що годі засмучуватися і переживати, час брати себе в руки.

— А тут можна каву зробити?

— Так, біля бару, — сказав хтось із хлопців.

Я взяла планшет і пішла до бару. Хлопці вже ввімкнули чайник і дістали чашки.

— Є розчинний і заварний.

— Заварний.

Піликнув планшет, я подивилася повідомлення, це була Настя.

"Привіт. Хочеш, надішлю деякі фотографії? Наприклад, батьків і наші з Сергієм та малюків?"

"Присилай"

— Настя фотографії надішле, — сказала Альфреду.

До нас підійшла королівська родина. Мартіна зайшла за барну стійку і дістала каву.

— Тобі міцний?

— Не дуже.

— Хлопці будете? — запитала вона в інших і уважно подивилася, я мигцем глянула на хлопців з охорони, вони явно були здивовані і збентежені — Не соромтеся.

— Так, — сказали всі в різнобій.

— Надіслали фотографії.

Я поклала планшет і ввімкнула показ. Однією з перших була фотографія, яка в мене була з собою під час аварійної посадки корабля. Потім була фотографія, на якій ми були втрьох. Це був мій двадцятий день народження.

— Це ти? — здивувалася Мартіна.

— Так, це на мій день народження Настя нас фотографувала. Мені тут 20.

Було відчуття, що всі на мене з подивом подивилися, я сама ще раз подивилася на свою фотографію. Їй трохи більше року, але на ній я не виглядаю на 20, а років 15 дуже юна.

— Ти дуже подорослішала за цей рік, — сказав у мене за спиною король.

— Уже понад рік минуло. Так, довелося. Просто не звикла залишатися на довго без батьків ось і все. Я навіть сама ні де не їздила і не відпочивала. Максимум на який ми розлучалися за ці 20 років — це доба.