Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

— Я розумію, — нарешті відповів він, але його голос був надто спокійним, ніби він наперед себе вмовив не давати волі емоціям. — Може, й справді, я був дурнем, думаючи, що можу змусити тебе відпустити минуле.

Я хотіла заперечити, сказати, що справа не в ньому, але він різко підняв руку, мовляв, досить.

— Ти завжди десь далеко, Кая. Завжди одна. І, може, так і повинно бути, — він намагався всміхнутися, але це було схоже на гримасу. — Я не триматиму на тебе зла. Але знай, що завжди буду поруч. Якщо не як коханець, то як друг. Якщо не як друг, то як побратим.

— Гарт... — почала я, але він уже обернувся, йдучи геть, залишаючи мене наодинці з власним сум’яттям.

Я залишилася стояти біля кам'яної огорожі, дивлячись на нічне небо, що було всіяне зірками. Холодне повітря пронизувало наскрізь, але я майже не відчувала його. Думки плуталися, і в голові знову крутилася картина того дня, коли все змінилося.

Здавалося, що за кожним кутом мене переслідує привид мого минулого. Я бачила Мірабель у снах, її очі, повні жаху, коли вона зрозуміла, що її час скінчився. І принц, який лежав поруч. Я не могла повернутися назад і змінити щось, але і не могла рухатися далі, наче моє життя застигло в ту мить.

Моє тіло стислося, коли я почула тихі кроки позаду. Повернувшись, я побачила Лерона, який підійшов, тримаючи в руці ту саму срібну монету, яку виграв у Ройса.

— Гей, — тихо сказав він, ставши поруч і поклавши руку мені на плече. — Ти зробила правильно.

То він все бачив. Цікаво, чи хлопці підслуховували?

— Не думаю, що він погодився б з тобою, — я іронічно всміхнулася.

— Гарт — сильний. Він це переживе, навіть якщо зараз не розуміє, — Лерон стиснув моє плече, змушуючи мене поглянути на нього. — А ти маєш зрозуміти, що не всі вороги в цьому світі ззовні. Деколи найбільший ворог — це те, що ми ховаємо всередині себе.

— Звучить до біса складно, — відповіла я, відводячи погляд і видихаючи хмарку морозної пари з рота.

— Ніхто не казав, що буде легко. Але ти не одна. Ми — твоя команда, пам’ятаєш? — він всміхнувся, і я вперше за довгий час відчула хоч якесь полегшення.

— Дякую, Лероне, — тихо промовила я.

Ми стояли так ще кілька хвилин, поки ніч не накрила нас повністю, і я відчула, як збудовані власноруч стіни навколо мене трохи відступили, даючи хоч трохи простору для дихання.

Можливо, вони справді були моєю сім'єю. Можливо, разом ми зможемо впоратися з усім, що чекає попереду.