Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

— Не варто вибачатися, — каже він нарешті, його голос спокійний, але в ньому все ж звучить якась незвична м’якість. — Я зробив би це знову.

Женя відсторонюється і дивиться на нього, її очі трохи зволожені, але вже без сліз.

— Але все ж таки, — додає вона, — я не хотіла, щоб це сталося. Ти не винен, і я не знаю, як тобі дякувати за те, що ти для мене зробив.

Дем’ян кидає на неї короткий погляд, і на його обличчі з’являється коротка усмішка.

— Просто не роби більше дурниць, добре? — каже він, все ще трохи серйозно, але з помітним теплом у голосі.

Женя киває, і я відчуваю, як напруга в кімнаті поступово зникає, залишаючи лише цю нову динаміку між ними. Вона виглядає вдячною, але й розгубленою. Але, можливо, це не головне — головне, що тепер вони обидва зрозуміли, що можна покладатися один на одного.

Ми надто втомлені сьогодні аби ще щось вирішувати, тому просто ховаємось по кімнатах, аби нарешті відпочити. Женя переодягається в той одяг, який я їй підготувала. Ми закутуємось в одіяло та лежимо в тишині. Мовчимо. Я так багато хочу запитати, але вона не готова розповісти… І я теж не готова говорити про свої пригоди. 

Тиша в кімнаті огортає нас обох, і хоч я відчуваю, як важко нам обом мовчати, це дає можливість трохи заспокоїтись і подумати. Моя голова забита різними думками, але серед усього, що мене турбує, є одне питання, яке не дає мені спокою.

Після кількох хвилин мовчання, я повільно повертаюся до Жені. Її очі все ще трохи червоні від сліз, але вона виглядає спокійнішою.

— Женю, — починаю я, ледве порушуючи тишу, — що ти думаєш про Дем'яна?

Вона злегка повертає голову, уважно дивлячись на мене. Очі її ще не зовсім розуміють моє питання, але вона слухає.

— Він справді дуже піклується про тебе, — додаю я, намагаючись бути максимально м'якою. — І я помітила, що він багато чого для тебе робить. Ти ж це помічаєш, так?

Женя затримує погляд на стелі, наче роздумує, як правильно відповісти. Її обличчя стає серйозним, але я бачу, як вона все ж змінює вираз обличчя, коли починає говорити.

— Взагалі він частенько виглядав зверхнім, — каже вона, повільно і обережно. — Не думала, що він насправді може бути таким, яким я побачила його сьогодні.

Я чую в її голосі змішування почуттів, як ніби вона сама не зовсім розуміє, що відчуває.

— Але більше я так не думаю, — додає вона, і її слова несуть з собою певне розуміння. — Він, мабуть, просто хоче виглядати сильним, але насправді… він не такий. Я бачу, як він хвилюється за мене. І це, знаєш, з одного боку приємно.

Я зітхаю, розуміючи, що, можливо, Женя дійсно зрозуміла більше, ніж здається на перший погляд. Вона теж відчуває щось. Я знаю свою подругу, і зараз вона на роздоріжжі.

— Він піклується про тебе, — повторюю я тихо, немов для себе.

Женя не відповідає одразу, але її обличчя змінюється, коли вона повертається на бік і закриває очі, щоб заснути. 

Тиша знову наповнює кімнату, але тепер вона здається менш важкою. Ми обидві намагаємось знайти спокій цієї ночі, не знаючи що чекає на нас завтра.

Я не можу заснути. Тиша в кімнаті занадто гучна, і мої думки не дають мені спокою. Руки мимоволі тягнуться до телефону, і я знову відкриваю свою анонімну сторінку. Мій погляд зупиняється на повідомленні від Марка. 

romov_mark: Ти права. Образи можуть бути настільки привабливими, що ти навіть не помічаєш, як починаєш закохуватись не в людину, а в її уявну версію. Іноді реальність набагато складніша. Вона не така ідеальна, але саме вона робить людину справжньою.

Я читаю це ще раз, відчуваючи, як кожне слово якось торкається моєї душі. Ніби він розуміє, про що я думала, про що хотіла сказати. Ці слова знову змушують мене задуматися. 

Дивлюсь на екран, відчуваючи, як кожне слово Марка розбурхує мої думки. Він правий — образи справді можуть бути настільки привабливими, що не помічаєш, як закохуєшся не в людину, а в її ідеальну версію, створену у своїй уяві. Але що робити, коли реальність така складна? Що робити, коли за образом стоїть щось більше, ніж просто уявний ідеал?

Я знову беру телефон і відправляю повідомлення, відчуваючи, як ці слова тяжіють на серці.

Luna_S: Я більше не витримую цього. Мені важко залишатися тут, в цій грі. Можливо, я вже втомилася від цього образу, цієї невизначеності. Я не знаю, чого я хочу, але більше не можу продовжувати...

Відправляю повідомлення і відчуваю, як моє серце б’ється швидше. Немає вже шляху назад. Це може змінити все. Я закриваю очі, намагаючись заспокоїтись, коли бачу, що він відповів.

romov_mark: Я не розумію, про яку гру ти говориш…

Він не знає. Не розуміє. І це ще більше ускладнює ситуацію. Моя рука тремтить, коли я відповідаю:

Luna_S: Я просто не знаю, чи можу я продовжувати так. 

Відправляю повідомлення і сподіваюся, що він зрозуміє. Хоча я і не зовсім готова відкритись, я відчуваю, що не можу більше тримати це в собі.

Мій погляд знову зупиняється на повідомленні від Марка. Я відчуваю, як серце прискорює ритм, хоча я й намагаюся залишатися спокійною.

romov_mark: Я не можу більше мовчати. Здається я закохався в тебе. Абсурд, знаю, адже ми спілкуємось через анонімні сторінки, і я навіть голосу твого не чув, але це більше не просто гра для мене. Ми можемо зустрітися? Я повинен побачити тебе. Ти стала кимось важливим для мене.

От і кінець. 

Ця гра зайшла надто далеко, та зупинитись я не можу. Як зупинитись, коли хлопець, у якого я закохана, пише, що я змінила його життя? Що я змусила його відчути те, чого він ніколи раніше не відчував. Як він говорить про мене — ту, якою я вдаю себе в переписці, — це більше, ніж я могла навіть мріяти. Але це не я. Не справжня я.

Я створила цей образ, бо боялась бути побаченою. І тепер Марк закоханий у вигадану ідеальну версію мене. Він пише, що я змушую його радіти дрібницям, що мої слова роблять його сильнішим, впевненішим. Але чи зробила це дійсно я?