Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

 Зацікавити містом. 

Правило бою 13

      За кілька годин вибираємось на прогулянку. Добре, що є неподалік парк Богдана Хмельницького. Парк занедбаний, але моєму Герою цікавий пам'ятник гетьману. Він же обожнює  історію українських воїнів — козацтво, УПА, батько Бандера. А чого б і ні? Рідну землю захищали, як він. На чужу не зазіхали. Це в нас хоч і давня історія, а постійно хтось зазіхав, шматок відхопити собі намагався. Щастя, що живемо в сучасному світі, де більшість країн поважає кордони, де є хоч якесь міжнародне право. Не завжди працює, та то інша вже справа. Не все досконало. Інакше б і розвиток далі був неможливий. А так не буває. І тим більше, що зараз настав величний момент виправлення історичної несправедливості, щонайменше кількох останніх століть на нашій землі. Настав момент, коли мужність і сміливість наших Героїв та наша щирість підштовхує весь світ розвиватися в напрямку людяності.

            Спочатку Андрій оглядається довкола. На вулиці похмуро і сіро, мабуть, буде дощ. Людей тут немає. Потім вперше сам просить зробити фото біля Богдана. 

— Чудово! Не так ти вже й ненавидиш цей мурашник. А в селі-то пам'ятників немає.

         Проходимо трохи вглиб парку. З одного боку дитячий майданчик, а далі будиночок адміністрації парку. Нижче, за парком — обгороджена новобудова, що з'явилася тут нещодавно. Робимо коло. Андрій уважно все розглядає і прислухається. Сьогодні вихідний — тож на будмайданчику тихо. Розумію, що це тринадцяте правило бою в дії — знай територію. Перш ніж розслабитися і відпочивати, якщо це взагалі можливо, він має вивчити нове місце. Мовчу і не заважаю. Потім розповідаю, що раніше тут був прохід вниз, але навесні кудись туди прилетіла ворожа ракета, бо гепнуло дуже близько, була вибухова хвиля, повідомляли, що в якийсь закинутий старий цех чи то завод прилетіло, а щось таке якраз там знаходилося. Та й той спуск перекрили, нав'язали кілька рядів колючого дроту. Не просто ж так. А малому дуже кортіло туди прогулятися і подивитися, мріяв знайти якийсь уламок, хоч і пояснювала, що то може бути небезпечно.

       Врешті решт вирішуємо посидіти на лавці. І хлопець знову вже за традицією, тримаючи мене на руках, співає пісню Linkin park. Коли він співає, я поринаю в світ його голосу і обіймів, і немає місця для розмов, яких і зранку вистачило. Співає, звісно, просто бо ми разом, бо пісні покращують настрій. Але хіба мені не це було потрібно? Отак потроху й формується позитивне сприйняття життя, коли ти розумієш, що не самотній, є кого обіймати і для кого співати. Шкода, що потроху, а часу в нас мало.

            Сам на свій телефон робить кілька фото зі мною на руках. Відпускати не хоче. Але ось-ось починається дощик, і краще одразу тікати додому, поки це ще не злива. Він шкутильгає ще, хоч і значно менше, ніж раніше, тож це не спринт. А з іншого боку, воно і на краще. Вдома нам сумно точно не буде і там значно тепліше. 

          Встигаємо ввечері навіть кінозал влаштувати і фільм з морозивом подивитись. Обоє сходимось на думці, що поводимось так, наче вже кілька років разом живемо: ніжно, спокійно, із жартами до фільму та коментарями до його улюблених моментів. Фільм обирав він, свій улюблений схотів мені показати. Але він обом нам подобається. 

            Нормальні стосунки, в яких є свобода робити те, чого прагне душа, от тільки в нас почалися. Вдома немає сторонніх людей, якохось правил і наглядачів. Але є ніжність, щирі почуття, смачна їжа і комфортне ліжко. І хоч він досі засинає з пігулкою і крутиться, але вже не стогне і на підлогу не стрибає уві сні. Тож якусь частину стресу мені зняти вдалося. І це тішить і дає віру в те, що далі я зможу і більше. І ми разом з усім впораємось.

           О шостій ранку доводиться відпускати Андрія на перший автобус, бо йому належить провести дві години в дорозі і встигнути за розкладом на процедури. Щоб за два дні повернутись і потім відбути в частину.

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot