Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Чи я пробачу?

— Є "червоні лінії", які ніхто не посуне: алкоголь, цигарки, наркотики, — повторила я. 

      Андрій замислився. А я пішла робити чай і накапала собі заспокійливого, щоб не псувати наш день спогадами. 

       Пізніше він таки запитав про маму.

— У мами виникли проблеми зі здоров'ям. Я впевнена, що то наслідки "старань" виродка-чоловіка. За декілька років мама померла. Я тоді якраз до міста приїхала і в педагогічне училище вступила, у гуртожитку жила. 

— Ти батька й після смерті ненавидиш? 

           Дивно, що його саме це цікавить.

— А маю поважати тільки за те, що помер? Може, й дохлих орків поважати почнемо, за те, що нарешті подохли після всього, що накоїли? 

— Ні, їх не почнемо, — погоджується Андрій, — але батько ж таки не чужа людина, а ти не пробачила?

— Пробачають, коли винні спершу пробачення просять. Чи не так?

— Так.

— Так от він ніколи й не думав просити пробачення, тільки життя всім псував. Не ненавиджу я його, забагато честі. Якби ти не спитав, то й не згадала б ніколи. Просто зневажала завжди й так і залишилося. Бо ж вчинки його і наслідки їх вже не зміняться. Якщо є якісь вищі сили, то хай вони його пробачають чи не пробачають. А я таких повноважень не маю. Поважати і любити його не почну, і ніяке теоретичне пробачення маму мені не поверне.

        Сльози навертаються, бо скільки б років не минуло, а рідну маму завжди шкода, вона ж по-людськи так й не пожила. Але її помилки я в своєму житті не повторюватиму ніколи, на все життя щеплення в дитинстві отримала. Андрій обіймає міцно, погладжує по голові, цілує крізь волосся. Заспокоююсь і продовжую розповідь.

— Я тоді вже в місті, в парку, познайомилася зі Стасом. Він теж був не місцевим, з містечка в області, але в іншому напрямку. Навчався в Дніпропетровському державному тоді ще університеті на програміста, вже на п'ятому курсі. І жив теж в гуртожитку, від університету. Коли померла мама він мене підтримував. Вже почав працювати і заробляти, тож, орендував однокімнатну квартиру на околиці міста, і ми почали жити разом. Не хотів залишати мене саму. А через рік вирішили одружитися, віднесли заяву до РАЦСу. І після я познайомилася з його батьками. Краще б я їх, точніше його маму, ніколи не знала. Але, крім нього, в мене не було тоді нікого рідного. Тож, я терпіла скільки могла. 

      Про стосунки з колишніми Андрію не дуже цікаво. Мабуть, це чоловічі ревнощі до того, що вони взагалі були в моєму житті і були довго. Та й взагалі ці розповіді про минуле настрій не підіймають. Я винесла з нього певні уроки, сформувала свої власні, нехай і вкрай жорсткі принципи. Та вони мене влаштовують. Ніколи ними не поступлюся. 

— Якщо ти хотів знати, чи пробачаю я взагалі комусь помилки, то Віктору ж он пробачила. Всіляко сприяла спілкуванню з сином. Все заради того, щоб син мав батька. Тільки якщо людина ладна виправляти свої помилки, бачу сенс пробачати і залишати в своєму оточенні цю людину.

       Він ховає мене в своїх обіймах, і ми змінюємо тему на сьогодення, бо часу разом не так вже й багато. Плануємо вибратися на вулицю і подивитись місто.

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot