Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

— Від обох, — видихнула Сояна, втискаючись у лаву навпроти. — Все... все пішло не так. Я хотіла змін, а вийшла війна. Хотіла правди — а принесла смерть. Я... я випустила його, бабусю. Я розбудила в ньому ту силу...

— Абеля, — пробурмотіла Міра. — Знала я його матір. Знала, що з нього виросте буря.

Сояна здивовано подивилась на стару.

— Я… я ніколи не думала... що він...

— Ти ніколи не думала, — перебила її Міра м’яко, але твердо. — Але час думати настав. І діяти теж.

Бабуся встала, дістала зі старої шухляди обмотану шовком коробочку. Відкрила — всередині лежав амулет: тонкий круг з темного місячного каменю, оплетений срібною ниткою.

— Це старий амулет із Сімох долин. Його носили ті, що хотіли пройти непоміченими між світом живих і світом снів.

Сояна витріщилася.

— бабусю, ви хочете, щоб я…

— Хочу, щоб ти жила. І щоб не повторила помилок. Зараз — не час для великої драми. Зараз — час для тиші. Невидимість — твій найкращий союзник.

Сояна обережно взяла амулет. Він був прохолодний, мов роса.

— А Ніра?..

— Я догляну за нею, — бабуся Міра махнула рукою. — Вона мені подобається. Мовчазна. Не як ти, язиката.

Сояна всміхнулася — вперше за довгий час щиро.

— Дякую, — прошепотіла вона, обіймаючи бабусю. Та трохи буркнула, але обійняла у відповідь, м’яко погладивши її по спині.

— Іди вже. А то ще не дай бог зранку прокинуться ці твої бешкетники та знайдуть тебе.

Сояна натягнула капюшон і, стискаючи амулет у долоні, вийшла у ніч.

Попереду було невідоме. Але вперше вона йшла не для того, щоб втекти.

А для того, щоб виправити.

Не минуло й години, як тиша «Вечірньої зорі» розсипалась на уламки від грюкоту дверей.

Старий дзвіночок над входом задрижав у страху, коли у теплу, напівтемну лавку увійшли троє стражників, у темних кольчугах, з червоними нашивками на плечах — символами Ради очищення. Один із них, високий, із сивиною в скронях, не йшов — він крадеться, мов хижак. Його ніздрі розширювались, а очі тьмяно жовтіли, мов у вовка. Але то був не вовк.

То був дух собаки.

— Відчуваю... — прошепотів він, повільно обводячи поглядом лавку. — Запах... попелу. Старої магії. І... соромливого жалю.

Бабуся Міра миттєво змінила вираз обличчя — з добродушної господині на крижану скелю.

— Хочете борщу? — спитала, повільно витираючи руки об рушник. — У нас саме свіже м’ясо.

— М’ясо нас не цікавить, стара, — рикнув один із стражників. — Нам треба зрадниця. Сояна з Академії. Ти бачила її?

Міра не здригнулась.

— Зараз стільки дівчат втікає з академій, що всіх і не впізнаєш.

Собака-дух ще раз принюхався, облизуючи губи. Погляд його зупинився на дверцятах комірчини, де ще недавно ховалась Сояна. Але тепер там — порожньо.

— Вона тут була, — прошепотів він. — Я ще чую її страх.

Раптово перед ними стала Ніра, бліда, але рішуча. Вона ступила вперед, розправивши плечі:

— Тут нікого немає. Ви помиляєтесь.

— І що ж ти... — протягнув собака. — Захищаєш зрадницю?

Тоді він з’явився.

Сеон.

З тіні, мов згусток нічного жаху, виступив чоловік у чорному плащі, з маскою, що нагадувала застиглу тінь без обличчя. Здавалося, навіть світло відходить від нього.

— Хто допомагає зрадниці — зрадник, — пролунало хрипко, ніби зсередини глиняного глечика.

— Спробуйте, — прошипіла Ніра. — Але я не відступлю.

Тоді одним рухом його рука злетіла, і з пальців вирвався темний вістря — не стріла, не ніж, а густий, згущений біль.

Ніра не встигла зреагувати.

Її відкинуло назад, в груди вп’ялось лезо духовною сили древнього воїну. Серце. Вона сповзла по стіні, з подихом, що захлинувся на губах.

— Ні... — видихнула бабуся Міра. В її очах щось загорілось. Гнів. Рішучість. Руки потягнулися до мішечка зі спеціями, але замість звичних приправ — там були набуті з часів юності заклинання.

— Ви не чіпатимете мою дитину, — прошепотіла вона, здіймаючи руки. — Хай навіть душу свою віддам, щоб хоч одна вона вийшла живою!

Світло в лампах спалахнуло, запах горілих трав наповнив приміщення. Повітря стискалося, світ почав дзвеніти, немов стара арфа.

Вулиці вже наповнював гул — тривога розносилась містом, як жар на вітрі. Але Імлір ішов швидко і цілеспрямовано, бо серце вело його туди, де вже пахло попелом.

«Вечірня Зоря» — їхній дім з дитинства, точка сили. Він давно не приходив сюди як син, тільки як воїн. Але сьогодні шукав не ради полководців, а поради матері.

Та коли відчинив двері, спершу побачив лише палаючі лампи й розкидані стільці. Потім — темну постать з піднятим мечем. Його мати стояла перед ним, стара, пряма, з піднесеними руками, мов останній бастіон.