Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

І тоді час зупинився.

— Мамо! — хрипнув Імлір. — Відійшов від неї!

Меч Сеона вже був у повітрі. Темна крива сталь виблискувала, мов отруйне жало, і ось-ось мала розсікти тонке, зморшкувате горло.

Імлір виставив руку вперед — не для удару, а для прикликання.

І тоді з повітря, мов з глибини дзеркала, з’явився духовний меч.

Він не світився, але простір навколо нього дзвенів. Довгий, прямий, із вкрапленнями рун, випалених на сталі, яка не належала цьому світу.

Клинок істини - меч Імліра.

— Імлір... — Сеон на мить завмер. Потім опустив зброю, як старий друг, який нарешті впізнав обличчя, давно забуте.

— Значить, ти вже досить дорослий, щоб втручатись у справи старших, — холодно мовив Сеон, обертаючись, проте ще не виймаючи меча. — А я думав, ти залишив ці вулиці назавжди.

— Я не залишив свою матір, — жорстко відповів Імлір. — А ти, бачу, залишив честь.

Сеон скривив губи у подобі усмішки.

— Честь? Честь — це коли ми ще вірили в добро й зло. А тепер ми знаємо, що існує тільки вибір.

— Тоді обери правильно, — сказав Імлір і ступив вперед. — Залиши її. І йди.

Сеон знизив голову. Потім повільно витер лезо меча об чорний рукав і обернувся обличчям до площі.

— Ходімо.

— Де ми закінчимо, як не там, де починали?

Головна площа.

Кам’яна, широка, під поглядом грифонів на дахах і тіней нічного міста. Там колись грались дітьми — тепер там билися як вороги.

— За старими звичаями, — сказав Імлір, знімаючи перев’язь з рукоятки свого меча. — До першої крові, або до поразки духу.

Сеон кивнув.

— Нехай душі судять нас.

І поєдинок почався.

Імлір ішов прямо, з обережними, зваженими рухами. Меч був мов частина його руки. Але Сеон — мов тінь, завжди трохи далі, трохи вищий, трохи швидший.

Перший удар — і Сеон лише черкнув по передпліччю Імліра. Мала подряпина. Потім інша. І ще одна — на коліні.

— Ти воїн, — шепотів Сеон. — Але не кат. А тут виживають тільки кати.

Імлір уже трохи кульгав. Руки тремтіли, пальці втрачали чутливість. Та він не здавався.

Бо позаду — його мати.

Імлір кинув погляд на дах — звідти блищало вістря лука. Стрілець вже націлився.

— Якщо я впаду... — прошепотів він. — Вона помре.

Останнім ривком він зробив крок уперед, з криком, з останнім залишком сили — і заніс меч над Сеоном. Той не встиг відвернутись. Клинок прорізав плече, пробив броню, вирвав хрип.

Сеон похитнувся, схилив голову.

— Ти виграв, брате... — прохрипів. — І я визнаю... поразку.

Але потім, дивлячись у небо, мов на когось, хто дає йому наказ, він додав:

— Проте зрадниця... лишається зрадницею.

— Стрільці! На ціль!

— НІ!!! — закричав Імлір, кидаючись уперед. Його голос розірвав ніч, а меч випав із руки вірного сина.

Напружена титева. Свист. Попало. В серце.

З останніх сил Імлір підпов до матері і підняв її на руки. Він лежав на колінах, тремтячи — не від холоду, а від безсилля. Його руки — сильні руки воїна — тепер ніжно тримали сиве, крихке тіло. Голова матері лежала на його грудях. Зі зламаних уст стікала тонка цівка крові, а очі вже повільно згасали.

Він уперше не знав, як її врятувати.

— Мамо... мама, не закривай очі. Прошу... — шепотів він, заливаючи її обличчя сльозами, які сам колись вважав слабкістю. — Я ще не сказав... не встиг сказати...

Сеон і його люди зникли в темряві, мов привиди, мов нічне прокляття. Імлір навіть не чув, як вони йшли — він чув лише, як у нього в грудях розривається серце.

— Пробач, — шепотів він, — пробач, що не захистив. Ти ж завжди захищала мене… навіть тоді, коли я цього не заслуговував.

Стара посміхнулась слабко. Її пальці торкнулися його щоки. Вона ще дихала. Ледве.

— Ти… завжди… був моєю гордістю… — її голос був, як шелест осіннього листя, що ось-ось впаде.

— Мамо, не йди! Я все виправлю! Ти ж сильна! — він тиснув її руки до грудей, ніби міг зігріти життя в неї, якби віддав своє.

— Я... вже... дочекалась... тебе... сину...

Імлір застиг у відповідь.

Він не закричав. Не зламав ніч тужливим ревом. Лише припав до її чола й лишився так, нерухомо, поки його кров змішувалась із її — на плитах, де свого часу вона вчила його ходити.

Я сидів біля неї, і все в мені кричало: не забирай її, Господи, ще трохи — хоч на день, хоч на годину.

Вона лежала мовчки, заплющивши очі, але я знав — чує мене. А я мовчав, бо не мав слів. Лиш спогади повертались, мов буря над полем.