Читати книгу - "І буде життя, Олена Воля"

Дівчата, які ви кругленькі, − Михайло зайшов на кухню, де Мілана й Зоряна активно готували страви до святкового столу.

Зоряна одягла кухонний фартух і тепер її живіт випирався не менше, ніж у сестри. Коли вона була у своїй лляній сукні вільного крою, вагітність майже не помічалася.

 − Як не є, а вже шість місяців ростемо, − Зоряна поклала руку на свій живіт.

− Хто шість, а хто сім, − погладила свій пузик Мілана.

- Таке враження, що Зоряна має двійню, − посміхнувся Михайло. − Або там росте справжній козак.

− Може козак, а може й козачка. Це ще остаточно не відомо, − Зоряна нарізала овочі, не забуваючи кожен покуштувати.

− Ти так сильно на помідори не налягай, − Мілана відставила миску з томатами, − вони ще не зовсім сезонні.

− Але ж смачнючі які.

− За овочі не хвилюйтеся. Купував у перевіреної людини. Катерина Степанівна вирощує все у теплицях з органічним добривом. Якість підтверджена службою захисту споживачів. М'ясом займуся я. Тому, сестрички, поки що перепочиньте. Можете прислати до мене Володю. У нас тут чоловіча справа назріває, − підсумував чоловік, одягаючи фартух.

А того й кликати довго не треба. Готувати з хрещеним він любив. І з татком теж, особливо шашлики або рибу на грилі. Якби тато й сьогодні зміг бути разом з ними. Це було одне з найбільших бажань хлопчика. Ілона тим часом бавилася з Улянкою. Вони швидко знайшли спільну мову. Принаймні Ілона розуміла, що хоче малеча, а та в свою чергу не відходила від новоспеченої подружки.

Мілана щось розповідала Зоряні, милуючись грою дівчаток. Вона пригадувала своє знайомство з Ілонкою, їхні розмови по відеозв'язку, а потім зустрічі у Львові та Києві. Після важкого поранення батько дівчинки довгий час проходив лікування та реабілітацію у Львівському військовому госпіталі. Сім'я вирішила об'єднатися. Мати з донькою переїхали до Львова. Там знімали деякий час квартиру. А згодом Кравченки отримали своє житло і остаточно оселилися на Західній Україні. Ніна Василівна навідріз відмовилася переїжджати з молоддю, аргументуючи тим, що буде чекати внучку на канікули. Мовляв, у столиці більше різноманіття забав і дитині потрібно пам'ятати про своє коріння. Хоч насправді бабуся Ніна була родом із Полтавщини. Тільки от навчалася у Києві, там і вийшла заміж, провела більшість свого життя. Просто шкода було літній жінці залишати рідне гніздечко, дивом вціліле після стількох місяців бомбардувань.

Мілані було за радість, що Ілона відвідувала бабусю та й про неї не забувала. Щоправда тих зустрічей щоразу було все менше. Так складалося життя. З Улянкою взагалі вони побачилися сьогодні вперше. Світлини та відео не рахуються, бо живе спілкування то зовсім інша справа. Як добре, що Оксана з Сергієм теж мають відпустку цього місяця. Нарешті усі зустрінуться разом. Ну, майже всі.

Від роздумів та розмов відірвав дзвінок у двері.

− Напевне мої батьки приїхали, − Ілона весело захлопала в долоні, а Улянка й собі заплескала і навіть запищала від радості. 

− Зараз подивимось, − Мілана попрямувала в коридор. − Вовчику, ходи знайомитись.

Син достатньо наслухався про героїчні вчинки дядька Сергія, тож швиденько прибув до матері.

− Андрій? − здивована, схвильована і щаслива Мілана широко відкрила очі.

− Тато! Тато приїхав, − Володя швидше оговтався від несподіванки і вже повис на батьковій шиї.

− Хто-хто? − прилупотіла з кімнати Улянка, але враз зупинилася і сховалася за мамою.

− Привіт, мої рідненькі. Сюрприз, − Андрій підійшов до дружини, ніжно поцілував в уста. − З днем народження, кохана.

Поставив свої пакунки і присів біля донечки. Вона вже не ховалася за мамою, а зацікавлено розглядала новоприбулого.

− Привіт, брате! З приїздом, − з кухні вийшов Михайло. − Ми тут майже все підготували.

Чоловіки потиснули один одному руки.

− Хто то? − Улянка дивилася на маму, показуючи ручкою на Андрія.

− Твій татко, донечко. Додому приїхав татко.

Мілана уже просто тішилася приїзду чоловіка. Не розпитуючи нічого, ніжно споглядала на реакцію донечки.−Та-то!!! − тепер малечу вже не зупинити. Кинулася до татка, міцно обхопила рученятами шию. – Во-ва! Та-то є! 

Андрій пригорнув до себе обох дітлахів. Цілував, по черзі брав на руки, піднімав і знову цілував.

Нарешті разом. Як довго він чекав цієї зустрічі.

− Ти надовго до нас? − веселощі перервав Володя.

− На півроку точно, а там побачимо. Але так на довго я вас уже не залишу.

− Обіцяєш? − син вирішив заручитися словом.

− Слово офіцера, − Андрій подав синові руку для закріплення сказаного.

− Домовились! − Володя розплився у посмішці. Тепер для повного щастя не вистачало тільки шматочка київського тортика.