Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

У приймальному покої лікарні все було, як у кіно: яскраве світло, білий холодний блиск коридорів, голоси лікарів, що лунали уривками. Лоліту на ношах вкатили до реанімації, а двері за нею одразу зачинилися.

— Пульс слабкий, тиск падає! Готуйте промивання!
— Вона ковтнула цілу банку снодійного! Потрібно діяти швидко!

Голоси лікарів перетворилися на фон, ніби хвиля за хвилею накривала дівоче тіло, що ледь трималося в цьому світі. Медсестри металися між моніторами, голками, крапельницями. Хтось рахував пульс, інший вводив антидот. Час ішов на секунди.

---

А за дверима стояли її батьки й Марія.
Мати стискала руки, нігті врізалися в долоні. Обличчя бліде, очі повні сліз. Вона не плакала — вона просто дивилася в одне місце, мов закам’яніла.

— Як вона могла?.. Чому вона не сказала нічого?.. — прошепотіла, майже беззвучно.

Батько ходив туди-сюди, намагаючись приховати сльози, які вже скочувалися по щоках. Його сильні руки тремтіли.
— Я ж мав усе бачити... Я мав захистити свою дочку...

Марія сиділа на лавці, стиснувши голову руками.
— Лоліта, тільки не помирай… ти мені потрібна… — шепотіла знову і знову, мов молитву.

Чекання здавалося вічністю. Кожні двері, що відкривались, змушували всіх здригатися. І тільки монітор за стіною, де миготіла червона лампочка "Реанімація", продовжував мовчки відраховувати секунди між життям і смертю.