Читати книгу - "Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан"

Саме в такій фортеці й оселився орден темних лицарів. Для них вона слугувала чудовим прихистком, де вони могли перебувати невизначений термін. А також, у разі, якби їх обчислили і спробували розбити, — вони запросто могли б тримати фортецю в обороні. Там же перебувала вся верхівка темного ордена, яка командувала своїми людьми.

— Схоже, це вона... — сказав Реніфат, дивлячись на стіни фортеці.

— Ага. Давай озирнемося, і знайдемо спосіб, як потрапити всередину.

— Давай, — відповів Реніфат. — До речі... Якщо я правильно зрозумів, за нами зараз мають спостерігати інші шпигуни. Повідомимо їм про свій приїзд?

— Думаю, в цьому немає потреби, — відповів Джилліан. — Якщо нам знадобиться їхня допомога, ми просто зможемо свистнути...

— Хах... Так... — усміхнувся Реніфат. — Давай пошукаємо місце, де можна прив’язати коней.

— Я гадаю, ті дерева біля фортеці підійдуть, — сказав Джилліан. — Головне не залишати їх надто близько, інакше темний орден може щось запідозрити.

Обидва мисливці підійшли ближче до фортеці, і стали шукати ялинові дерева, до яких можна прив’язати коней. Знайшовши відповідні дерева, вони підвели своїх коней до них, і взявши поводи, надійно прив’язали їх до дерев.

— Так то краще... — сказав Реніфат.

— Відмінно, — відповів Джилліан. — Тепер можемо йти.

— Так, але пам’ятай, — сказав Реніфат, — ми маємо бути тихими й потайливими, інакше нас тут же побачать і переб’ють.

— Не вчи вченого, — відповів Джилліан, посміхнувшись. — Вже я то точно знаю, як потрібно бути шпигуном.

— Невже? — запитав Реніфат. — Адже ти ним ніколи не був раніше.

— Так, але це й необов’язково, — сказав Джилліан. — Усього необхідного я навчуся на практиці.

— Добре, це зараз не настільки важливо. Ходімо, — сказав Реніфат.

Обидва мисливці підійшли ближче до стін фортеці, і стали шукати в ній будь-які лазівки або дірки, щоб проскочити всередину двору.

— Поглянь ка, — сказав Джилліан. — Здається, тут можна пройти.

Обидва мисливці підійшли ближче до невеличкої дірки, що веде на подвір’я фортеці.

— Стіни фортеці виглядають цілком надійними, — сказав Реніфат. — Не схоже, щоб вони зруйнувалися самі по собі, навіть з огляду на те, що минуло чимало часу відтоді, як вона прийшла в запустіння.

— Хм... Ти ведеш до того, що цю дірку в стіні проробили навмисне? — запитав Джилліан.

— Ага, — сказав Реніфат. — Схоже, ми не перші, хто намагається проникнути в цю фортецю.

Обидва мисливці акуратно пройшли через дірку в стіні, опинившись на подвір’ї. Вони побачили перед собою масивну будівлю, що складалася з товстих стін і кількох веж. Вона була цитаделлю фортеці — її серцем і останнім оборонним рубежем.

— Треба зазначити, вигляд ця фортеця має приголомшливий... — сказав Реніфат.

— Так... — відповів Джилліан. — Зачекай... Здається, хтось іде...

— Мати... Що робимо? — не розгубившись, запитав Реніфат.

Джилліан швидко озирнувся і побачив кілька стогів сіна неподалік.

— Давай туди, швидше, — прошепотів Джилліан.

Обидва мисливці присіли й почали крастися в бік копиць сіна. Вони успішно сховалися за ними, чекаючи, поки повз них хтось пройде.

Повз них у цей момент проходило кілька лицарів, закутих у чорні латні обладунки і шоломи, які надійно їх захищали. У руках у них були сталеві мечі з чорним руків’ям, а також смолоскипи, щоб висвітлити собі прохід, патрулюючи двір фортеці.

— Черговий обхід... — сказав один із лицарів.

— Ага, як завжди, — відповів другий. — Патрулюємо двір, поки всі інші в цей момент ідуть на засідання ордену.

— Так, здається мені в цьому сенсу мало... Тут мало хто ходить, і я сумніваюся, що хтось попадеться настільки дурний, що спробує проникнути на територію давно занедбаної фортеці.

— Ми просто не становимо особливої цінності для ордена, ось нас і заслали сюди.

— Не знаю, може бути. У всякому разі, на все воля владики Любомора.

— На все його воля...

Лицарі пройшли повз копицю сіна, за якою ховалися мисливці, і продовжили своє патрулювання навколо цитаделі.

— Кого це він дурним назвав? — запитав Джилліан.

— Схоже що нас, — усміхнувся Реніфат. — Пощастило нам, що вони нас не помітили. Ходімо, нам треба потрапити всередину.

Мисливці підійшли до воріт, що ведуть до цитаделі.

— Ні, не піде, — сказав Джилліан. — Якщо ми спробуємо їх відчинити, звук буде такий, що ті хлопці нас точно почують.

— Ти маєш рацію... — сказав Реніфат. — Потрібно знайти інший вхід.

Мисливці обійшли цитадель з лівого боку. Там були невеликі двері, які вели всередину. Судячи з усього, це був чорний хід.

— Це вже трохи краще, — сказав Джилліан.

Мисливці тихо наблизилися до дверей, а потім відчинили їх. Вони опинилися всередині цитаделі, в довгому коридорі, шлях через який пролягав червоною килимовою доріжкою, а з боків коридору розташовувалися численні кімнати. На стелі ж звисала дорога люстра, на якій горіли свічки.

— Вражає... — сказав Джилліан. — Зачекай... Здається, хтось іде, ховайся!

Почувши кроки по той бік коридору, мисливці почали ховатися. Вони увійшли в перші-ліпші двері — у тих, на щастя, нікого не було. Однак судячи з обстановки — ліжка, розташованого праворуч, запаленої лампи, що стояла на тумбочці, і відкритої скрині, призначеної, імовірно, для одягу — тут хтось жив і відлучився зовсім недавно.

Сховавшись у кімнаті, Джилліан злегка прочинив у неї двері, щоб підглядати, хто йде коридором. Приблизно через тридцять секунд мисливці почули розмову. Це були двоє чоловіків — ратники темного ордена.

— Ренольд закликав усіх членів братства на засідання в головному залі, — сказав один із ратників. — Ти йдеш?

— А як же, — сказав другий чоловік. — Ренольд сказав, що на засіданні мають бути присутні всі значущі члени ордена. Ті ж, хто виявить непослух, будуть суворо покарані.