Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Обитель героїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Обитель героїв"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Обитель героїв" автора Генрі Лайон Олді. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 131
Перейти на сторінку:
Форзац і її чудовий са-пей. Захоплені зненацька на місці самовільної допомоги слідству.

Пес нюхав, дама заохочувала.

— Ха! Нас намагаються випередити! Що скаже Тихий Трибунал у вашій чарівній особі, пані?

— Для початку відрекомендує вас дамі. Містрис Форзац, чи не бажаєте познайомитися з гідним кавалером? До дам прихильний, миролюбний, мухи не скривдить… Здається, не одружений. До ваших послуг — дійсний член лейб-малефіціуму, магістр Андреа Мускулюс!

Голос вігіли перетворився на гнучке, бритвенно-гостре лезо:

— А тепер дозвольте поцікавитися: що ви тут робите? Вигулюєте собачку? Милуєтеся пам'ятками? Думаєте про високе?

Брюнетка гордовито підвела голову:

— Це моя справа, пані.

Пес утробно загарчав, присів і почав уважно вивчати гостей. Прикидав, де ліпше буде вхопити, щоб гарантовано відірвати що-небудь істотне.

Хвала небесам, мірабіл лишився біля входу в готель!

— Помиляєтеся, містрис Форзац. Це моя справа. У цей момент я перебуваю при виконанні службових обов’язків на місці злочину. Будьте такі ласкаві, відповідайте.

— Припустимо, я відмовлюся відповідати.

— Тоді чи не буде ваша ласка проїхати зі мною до Трибуналу? З такої нагоди ми перетворимо вихідний день на будній.

— А що, як я передумала? Вирішила піти слідству назустріч?

— Назустріч? За моєї відсутності?

Аж на язиці свербіло відповісти: «Слідство вашої допомоги більше не потребує!» Але Анрі стрималася. Невідомо, як поводитиметься. Малефік малефіком, а са-пей — він і в Дангопеї са-пей.

— Атож. За відсутності.

— Чудово. Виходить, ми з’явилися вчасно. Приступимо?

Містрис Форзац кивнула з такою кислою нехіттю, що вігілі мало щелепи не зсудомило.

— Прошу вас, майстре Андреа. Приєднуйтеся.

— Собачу роботу підсунули, — буркнув ввічливий малефік, глузливо кланяючись псові. — Привіт, колего!

Лю діловито обнюхав «колегу» і залишився вдоволений результатом. Хазяйка ж присіла над собакою, спритно перебираючи пальцями, зібрала численні складки шкіри Лю й натягнула, даруйте, з задниці на голову таким собі твердим каптуром. Пес стоїчно терпів.

— Слід, Лю! — звеліла містрис Форзац.

«Слід, Андреа!» — подумки звеліла вігіла.

Спершу повільно, та дедалі швидше са-пей закружляв на місці, розгортаючи кола спіраллю та припадаючи носом до землі. Малефік завмер у центрі цієї спіралі, немов очікуючи, що Анрі йому теж шкіру зі спини на голову натягне. Не дочекавшись, щільно заплющив очі; немов сліпий, обмацав повітря — так торкаються чужого обличчя, знайомлячись.

— Паскудна справа… — повторив шкідник, чорний як хмара.

Він присів навпочіпки, провів долонею по каменю бруківки.

Роздуваючи ніздрі, шумно втяг повітря. Надовго зайшовся хрипким кашлем, відвернувшись від дам.

— Туристанська суміш. Мандрагора з «горючими слізками» і сушена жовч лисиці. Спеціально від нашого брата присипали. Хоча… у мене від мандрагори «каскад» стоїть. Треба пробувати. А собака повинен упоратися. На са-пея вони не розраховували…

У відповідь Лю ображено чхнув і потрюхикав до виходу з тупика. Двічі пес озирнувся, перевіряючи, чи йде за ним хазяйка. Очі Лю затягла склиста пелена, схожа на зміїні повіки, зрощені і прозорі. Сонце в пелені не відбивалося.

З таким ефектом вігіла стикалася вперше.

Гукнути Гіббуса? Ні, не варто. Зчепляться мірабіл із са-пеєм, розтягай їх потім! А справі вже точно кінець: вдруге умовити стервозу-Форзац навряд чи вдасться. Нічого, в разі необхідності є спосіб викликати Гіббуса хоч із чертогів Нижньої Мами. А зараз і пішки прогуляєшся, красуне.

Першим по сліду, ясна річ, ішов Лю; двожильна брюнетка не відставала від пса, демонстративно ігноруючи супутників. Похмурий малефік біг похитуючись, як п’яний матрос; він часто нагинався, ведучи широкими долонями по землі, і бурмотів під ніс:

— Пливе, зараза… Брешеш, не втечеш!..

Вони вибралися в провулок Усікновіння Глави, безлюдний і тихий. Лише з погребка з символічною назвою «Кавалер-без-Перуки» долинав різноголосий спів. Складалося враження, що в «Кавалері…» гуляють усі жителі провулка поголовно. Далі слід звернув на Броварську, де з нагоди вихідних і гарної погоди всюди було розбито пивні намети. Добродушні бюргери здували піну з величезних кухлів і з цікавістю спостерігали за дивною процесією. Від коментарів, щоправда, утримувалися: і малефік, і пес не налаштовували на пустопорожні жарти.

Анрі щиро сподівалася, що й вона — теж.

У якійсь баладі чула, що в магічок проблеми з дітонародженням, що всі вони холодні, як крижинки, а жіночих нездужань у них не буває взагалі. Бігай-стрибай, в’яжи-ворожи тридцять днів на місяць. Попадися гад-трубадур під руку — розтоптала б і прах по вітрі розвіяла…

Вулиця вивела квартет слідопитів на південно-західну околицю, повернула раз, другий, і вперлася у ворота цвинтаря Вторинної Інкарнатури. Не найпрестижніший цвинтар у столиці; навіть баби, що торгують похоронними асфоделями, тут сиділи худі та злі. Проте, охоронні чари на воротах і чавунній огорожі відповідали «Настанові про посмертну турботу», стаття XIV, розділ «Нагляд за місцями поховання». Для живих громадян дорогу відкрито в будь-який бік, але якби завелися в склепі жвавий упир, меморіальний хробак, клопотун чи дух-інгабітант — назовні їм ходу немає.

— У якій, панове-добродії, потребі? Хто покійний, хто супроводжує?!

Хирлявий мужичок випнув груди колесом, щоб усі бачили бляху-пентакль із синього срібла — знак цвинтарних наглядачів. Для більшої ваги сторож насупив кущисті брови й настовбурчив бороду віником. Іншим разом можна було б посміятися. Але зараз Анрі квапилася.

— Тихий Трибунал! — гаркнула вона, роблячи видимим клеймо на щоці.

— І лейб-малефіціум, — солідно прогув Мускулюс, відмахуючись по-казенному. На долоні малефіка зеленим вогнем спалахнула емблема служби: змія п'ятьма кільцями оповила кинджал.

Сторож поквапився виструнчитися.

— У нас усе чин по чину! Жмурики… Тобто, покійницька братія на місці, згідно з описом. Можете переконатися.

— Переконаємося, — лиховісно пообіцяла вігіла.

І вказала супутникам у глибину цвинтаря, куди рвався збуджений Лю:

— Ви йдіть, я наздожену. Пане наглядачу, хто чергував позаминулої ночі?

— Я, ваша честь!

Якого дідька сторожеві трапив на язик суддівський титул, Анрі не зрозуміла.

— Нічого підозрілого не помітили? Воза, візка? Людей незнайомих?

— Підозр не було, ваша честь! Ховати небіжчиків — ховали. Двічі.

— Вночі?!

— А що, вночі не мруть? — у свою чергу здивувався сторож. — І мруть, і ховають. Ми цілодобово працюємо, до останнього клієнта. Якщо не вірите, спитайте в окружній покійницькій.

Він їв Анрі поглядом і смикав себе за бороду. Начебто роздумував: чи не відірвати її, кудлату, к дідьковій матері?

— Двічі? О котрій годині?

Тон Анрі збавила. Чоловік при виконанні, чого на нього репетувати? Вігіла чула не гірше за собаку: здобич поруч. Серйозна, соковита здобич, а не якийсь здохлий фактик чи сухий доказ. Залишилося наздогнати, вчепитися й сьорбнути живої крові.

— Перші ще до півночі з’явилися. Дванадцятої ще не пробило. А другі — після півночі. Розбудили мене, окаянні! Я сплю чуйно, комар носа не підточить, а тут насилу піднявся… Ноги ватяні, у животі лоскіт…

Сторож відчув,

1 ... 43 44 45 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обитель героїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Обитель героїв"