Читати книгу - "Обитель героїв"

— Не пив, ваша честь! Ні краплі! Це на світанку вже, з утоми…

— Гаразд, не пили. Вірю. Самі похорони бачили?

— Ну… Краєм, значить, ока… куточком, значить…

— В огорожі ховали? За огорожею?

— Ну…

Опустивши очі долу, сторож колупав носком чобота напівзасохлу траву.

— Ясно. Не бачили. Бентежитися нема чого, ви не зобов’язані наглядати особисто за всіма рядовими похоронами…

— Не зобов’язаний! — радісно стрепенувся мужичок, усвідомивши, що гроза минає стороною. — Ми тут це… Щоб не лазив, хто не треба! І щоб неподобств не коїлося. А за похоронами нехай крикливиці стежать, це їхній хліб…

Перервавши допит, Анрі глянула в той бік, куди пішли її супутники.

Осінній цвинтар — видовище особливе. Царський пурпур і витончена позолота листя, королівські поминки за літом на тлі врочистої суворості вічнозелених туй — вірних цвинтарних плакальниць. Сірий граніт надгробків, бронза меморіальних написів, димчастий мармур обелісків, чорний базальт монументів, скромний туф поминальних плит. Строгість алей і буяння барв, спалах сухотної пристрасті й розлитий у повітрі сум. Цвинтарям найбільше пасує осінь. Не весняний розмай, що здається соромітним у місцях упокоєння, не пекуча знемога літа, навіть не зимовий саван — осінь, поріг забуття.

— Повернімося до наших похоронів. Отже, перший, що був до опівночі. На чому приїхали, скільки людей, як виглядали?

— Фургон приїхав. Великий. Закритий.

— Катафалк?

— Нє-е… Кажу ж — фургон. Схожий на овочевий. Візник такий… довготелесий. У береті. З бумбомом.

— Із чим?!

— З бумбомом.

— З помпоном?

— Ага, моряцький бумбом. Шерстю назовні. У фургоні з небіжчиком хтось сидів. Чхав багато. Може, й не один. Смачно так чхали, аж у мене в носі засвербіло…

— Другий похорон? Після півночі?

— Не пам’ятаю, ваша честь! Кволий я був, спросоння…

— Бляху втратити не хочеш, кволий?

— О! Згадав! Теж фургон приїжджав!

— Овочевий?!

— Ну! Наче один каретник робив! Ох, а я ж відразу і не втямив… Морок, не інакше морок і мара…

Ліву щоку вігіли, у центрі службового клейма, кольнула голка-невидимка. Хотілося сподіватися, пошукова струна Мускулюса не обтяжена якоюсь професійною гидотою шкідників: що малефікам — здорово, те іншим — колька в боці. Акуратно визволивши струну з ефіру, Анрі намотала на вказівний палець і тричі смикнула, даючи зрозуміти: контакт встановлено. Потім вправно скрутила кінчик струни і запхала у вухо.

— Дещо знайшли, — діловито забасив малефік. — Вам треба глянути. По центральній алеї прямо, другий поворот праворуч, три квартали прямо, поворот ліворуч — там склеп з Диким Ангелом, не помилитеся! — і далі вздовж офіцерських усипальниць до задніх воріт. Ми за ворітьми, у зовнішньому боковому вівтарі. Чекаємо.

Можливості відповісти не було: струнний контакт урвався.

— Дякую за цінні відомості. Нікуди не йдіть, ви ще можете знадобитися!

Анрі подумки вилаяла себе за тупість: сторож і так не мав права залишати пост.

На бігу вона міркувала про відставку й тиху старість.

* * *

— Ось, гляньте.

Тут огорожа, перекошена, горбата, обросла неохайними пластівцями в’юнка-душителя, відокремлювала цвинтар від пустиря. Нижче пустир переходив у заливну луку, що спускалася до річки Реттивої, малої пустунки. Убога огорожа символізувала межу дії захисних рун. Саме тому місця на казенних цвинтарях, що охоронялися чарами, коштували дорого. Турбота про покійного — не лише обеліск із датами народження-смерті й букетики на свята! Хочеш, щоб дорогий родич мирно спав під покровом пам’ятника чи мерзлякуватої осички? Щоб не підняв його з дурної примхи гуляка-некрот? Щоб ікла в милого небіжчика не прорізалися на повню, коли молочно-жовте світло впаде на могилку крізь гілки старого в’яза?

Плати, братику.

За руновану огорожу, за вінки з омели й кедрача, за домовину з замком, за гробаря-геоманта, за крикливицю-чистильницю, за ритуальні послуги волхвів, за добрих геніїв цвинтаря…

Плати!

Ах, у гаманці злидні скачуть тропака? Тоді ховай за огорожею. У зовнішньому боковому вівтарі цвинтаря, спеціально відведеному для дурнів, бальзамувальників і бідноти. На свій страх і ризик. Безкоштовно. І ховали, чого там. Зізнатися, ризик був не такий і великий, куди менший, ніж знамениті очиська страху. Некрот без ліцензії — явище рідкісне, а в’язи на цвинтарях намагалися не саджати. Зрозуміло, траплялося всяке, і повню едиктом не скасуєш…

Слід вів за огорожу, у бідний бічний вівтар. На вологому глинистому ґрунті чітко виднілися відбитки коліс і кінських копит. Ланцюжок обривався біля ряду свіжих — чи розкопаних, а потім знову засипаних? — могил. Дубові стовпці в узголів’ях вочевидь не вчорашні. І земля на пухких горбках місцями вкрита дерном.

— Тихий Трибунал дякує вам за неоціненну допомогу, — не треба б так офіційно, але думки зайняті іншим. — Перепрошую, мені необхідно зв’язатися з начальством.

Стоять, не йдуть. Ну й нехай. Переведемо пудреницю в крипто-режим, для дотримання таємниці слідства. Підтверджуючи особу, Анрі пройшлася пухівкою по носі та щоках; по лівій, клеймованій щоці — двічі. Інакше виклик відхилявся без варіантів: для анонімів стояв невблаганний кордон.

Знявши перешкоди, вона зайнялася іміджуванням відбитка, формуючи вектор пошуку. Щоки — товсті, рум’яні, немов за кожним ховалося по величенькому райському яблучку. Очиці потонули в тихому вирі, підморгують хитрими бісенятами… Рідкі брови вицвіли від трудів на благо держави… «Гусячі лапки» у куточках… Ага, ось і тло проявилося.

Месроп знайшовся вдома. Товстун розвалився в кріслі з подушками, блаженно припавши до пузатого, як він сам, келиха. Питво, загалом зелене, віддавало синявою, нагадуючи хвою стривоженої ялинки-бродяги. Від вмісту келиха голова «двох Т» діставав неабияке задоволення, довго качаючи черговий ковток на язиці, тому й до виклику поставився прихильно.

— Є результати, голубонько?

— Є. Поглянь. Вторинна Інкарнатура, частина зовнішня.

Анрі повернула люстерко в бік могил, даючи огляд. Коли вона знову зазирнула в пудреницю, обличчя боса мало такий самий відтінок, як і вміст келиха. Відразу стало зрозуміло, що товстун не спав цілу ніч.

— Вітаю, — насилу вичавив Месроп. — Молодець. Що плануєш далі?

— Потрібен ордер на ексгумацію.

— У вихідний? Це і в будень неабияка тяганина, навіть для нашого відомства. Закони знаєш, не мені тебе вчити.

З тону боса Анрі зрозуміла: є інший вихід.

— Чи й собі старе згадати? — усмішка начальства вийшла гіркою, як цілющий плід дерева хін-ян. — У інтересах слідства? Моя некроліцензія досі дійсна. Знімай крипто-режим, Мантикоро. Знадобиться чистий канал.

Анрі боязко косувала на малефіка й містрис Форзац. Авантюра починалася корисна, але вона не припускала свідків.

— Хто там? — миттєво оцінив ситуацію товстун.

Мовчки, не знімаючи криптування, вігіла знову повернула пудреницю.

— Радий вас бачити, майстре Андреа! — бос недбалим пасом зламав «хвіртку», відкриваючись малефіку.

— Хотів би відповісти вам тим само, — буркнув похмурий Мускулюс, іронічно піднімаючи капелюха. —