Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Я хотів піти до Міського театру, портал якого виднівся по праву руч, — від Цойґгаузу його відділяла лише вузенька, напівтемна вуличка. Але о цій порі театр, як я й думав, був зачинений — вечірня каса починала працювати аж о сьомій, — і я, зважуючи, чи не відступити, нерішуче рушив під барабанний бій ліворуч, поки Оскар зрештою опинився між Ярусною вежею і Ланґґаською брамою. Пройти крізь браму на Ланґґасе, а звідти завернути ліворуч, на Велику Вольвеберґасе я не ризикнув, бо там сиділи матуся і Ян Бронський, а якщо ще й не сиділи, то, мабуть, саме зробили своє діло на Тішлєрґасе й уже поспішали до кав'ярні освіжитися за мармуровим столиком філіжанкою міцної кави.

Уже й не пригадую, як я перейшов проїжджу частину Вугільного базару, де трамваї щохвилини або саме в'їздили у браму, або, дзеленькаючи, виїздили з неї і зі скреготом завертали до Вугільного базару, до Дров’яного базару, в бік Головного вокзалу. Може, мене взяв за руку хтось із дорослих — скажімо, поліцейський — і дбайливо провів крізь усі транспортні небезпеки.

Я став перед Ярусною вежею, яка стрімко здіймалася цеглою в небо, і, власне, суто випадково, знічев'я, аби якось розвіяти нудьгу, стромив барабанні палички між залізний одвірок і двері, що вели до вежі. Ковзнувши поглядом по цеглі вгору, я вже не зміг повести його вздовж фасаду, бо з ніш та бійниць у мурі раз по раз шугали голуби й відразу, по-голубиному ненадовго сідали на ринви та еркери, а тоді знов, ніби відпадаючи від муру, приковували мій погляд.

Ті голуби мене дратували. Мені було надто шкода свого погляду, тож я відвів його вбік і з рішучим наміром, а також щоб позбутися роздратування, скористався обома барабанними паличками як важелем. Двері піддалися, й Оскар, навіть не встигнувши розчинити їх навстіж, уже опинивсь у вежі, вже на кручених сходах, уже підіймався ними вгору, щоразу заносячи вперед спершу праву ногу й підтягуючи вслід за нею ліву; так він дістався до перших заґратованих темниць, почав укручуватися вище, проминув катувальну камеру з її дбайливо доглянутими інструментами, біля кожного з яких стояла табличка з вказівками, як ним користуватися, рушив далі — тепер він ставив попереду ліву ногу, а праву підтягував уже потім, — виглянув із вузенького заґратованого віконця надвір, прикинув на око висоту, усвідомив, які ж товсті тут мури, сполохав голубів, наштовхнувся на тих-таки голубів вище, зробивши ще один виток крученими сходами, знов почав заносити спершу праву ногу й приставляти до неї ліву, і коли Оскар, ще раз змінивши ногу, нарешті опинився нагорі, то не проти був підійматися так ще довго-довго, хоча що одну, що другу ногу вже ледве тяг. Але самі сходи здалися першими. І він збагнув усю безглуздість і все безсилля таких споруд.

Не знаю, яка заввишки була — а, власне, й досі є, бо війну вона пережила — та вежа. Не хочеться мені й просити Бруно, мого санітара, принести якого-небудь довідника зі східнонімецької готичної кладки з випаленої цегли. Але до шпиля вона своїх сорок п'ять метрів мала, це вже запевне.

На одній із ґалерей попід дахом навколо вежі мені довелося перепочити, бо на кручених сходах я надто швидко стомився. Я сів, стромив ноги поміж колонки балюстради, нахиливсь уперед і подивився повз одну з колонок, яку обхопив правою рукою, вниз на Вугільний базар, а лівою помацав барабана — чи ж він на місці? — який вибрався сюди разом зі мною.

Не хочу докучати вам нудним описом панорами Данцига з висоти пташиного польоту — міста з багатьма вежами, калатанням дзвонів, міста давнього, в якому немовби й досі витає дух середньовіччя, міста, зображеного на тисячах досить непоганих ґравюр. Не затримуватиму я вашої уваги й на голубах, хоч би там скільки казали, що про них легко писати. Для мене голуб, по суті, нічого не означає, чайка — і то більше. Вислів «голуб миру» мені звучить тільки як парадокс. Мирне послання я довірив би радше яструбові чи навіть стерв'ятнику, ніж голубу, цьому найсварливішому з-поміж мешканців піднебесся. Одне слово, на Ярусній вежі жили голуби. Але ж голуби живуть, зрештою, на кожній пристойній вежі, яка, за підтримки належної їй охорони історичних пам'яток, стежить за собою.

Ні, мій погляд прикувало щось зовсім інше: будівля Міського театру, двері якого я, вийшовши з Цойґгаузпасажу, побачив на замку. Ця коробка, увінчана банею, з біса нагадувала безглуздо збільшений класичний млинок для кави, хоч на вершині бані й бракувало ручки, потрібної для того, щоб у переповненому храмі муз і просвіти щовечора перемелювати на жахливе мливо п'ятиактну драму вкупі з лицедіями, лаштунками, суфлерами, реквізитом та всіма завісами. Мене дратувала ця будівля, з вікон фойє якої, обрамлених колонами, ніяк не хотіло сходити призахідне сонце, кидаючи на них чимдалі більше багрянцю.

На ту пору я, сидячи десь на тридцятиметровій висоті над Вугільним базаром, над трамваями й службовцями, радими, що робочий день ось-ось завершиться, високо над сповненою всіляким мотлохом і солодкуватим запахом Маркусовою крамницею, над прохолодними мармуровими столиками в кав'ярні «Вайцке», здіймаючись над двома філіжанками міцної кави, матусею і Яном Бронським, полишивши внизу наш будинок з помешканнями на винайм, двір, решту дворів, погнуті й вирівняні цвяхи, сусідських дітей з їхнім супчиком із цегли, я, хто доти кричав тільки з нагальної необхідносте, став крикуном без причин і примусу. Коли до того, як піднятися на Ярусну вежу, я посилав свої пронизливі звуки в структуру склянки, в нутро електричних лампочок, у відставлену пляшку з-під пива лише в тому разі, якщо в мене хотіли відібрати барабана, то тепер я закричав із вежі вниз, хоч про долю мого барабана зовсім не йшлося.

Ніхто не мав наміру відбирати в Оскара барабана, але він усе ж таки закричав. Не через те, скажімо, що якийсь голуб обгидив барабана, спровокувавши його на крик. Щоправда, поблизу мідна бляха була вкрита мідянкою. Але ж мідянкою, не склом. І все ж таки Оскар закричав. Очі в голубів були червонуваті