Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років 📚 - Українською

Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"

259
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років" автора Анатолій Дністровий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 50
Перейти на сторінку:
виглядати та справжня дистанція.

Наталка Сняданко

Dead-line емоцій

— Обід закінчився годину тому, — категорично заявила мені енергійна жіночка на рецепції, віддаючи ключ від номера.

Окрім мене в єдиному готелі цього містечка зупинилася ще одна літня пара. Обоє стрункі, з ретельно підстриженим сивим волоссям, з добротними картатими валізами, респектабельні пальта, дорогі парфуми, вишукані шалики. Здалеку їхні стрижки здавалися однаковими, але зблизька можна було зауважити, що волосся жінки вкладене трохи по-іншому. Вони ніжно трималися за руки і запобігливо зазирали одне одному в очі, він ніс її валізу по сходах, вона дбайливо витерла піт із його чола, коли вони нарешті опинилися перед дверима номера. Чомусь нас поселили в сусідні номери, хоча могли б розселити на різні поверхи та ще й розмістити в протилежних кінцях довгого, з кількома поворотами коридора, де ми навіть не здогадувалися би про існування в готелі інших мешканців.

Я уявила собі метку й діловиту сухорляву постать господині, рука якої (а в руці — солідна чорнильна ручка колекційного зразка, не якась там одноразова гелева з рекламною наліпкою) на мить застигла над списком номерів, а на переніссі з’явилася характерна складка, що з’являлася завжди, коли господині доводилося приймати якесь рішення. Ця складка виглядала не зовсім так, як зазвичай виглядають вертикальні зморшки на переніссі в людей, які морщать чоло, складка була значно коротшою, ніби обірваною на півдорозі, а під нею — по-немовлячому гладенька, ніби розтягнена шкіра. Здавалося, ніби, прорізаючи цю зморшку, скульптор раптом зупинився, щось його відволікло від роботи або він передумав і вирішив зробити обличчя нетиповим. Сама господиня теж часто відволікалася, через це з нею важко було розмовляти. Вона належала до того типу енергійних людей, яким розмови, як і будь-яке сидіння чи стояння на місці, видаються даремною тратою часу, і вони часто обривають речення на півслові, або й узагалі обмежуються лише переліком найважливіших слів у реченні, не турбуючись про те, чи розуміє їх співрозмовник. Спілкування з такими людьми трохи схоже на роботу з пошуковими системами, у якій ти сам виконуєш роль такої системи і намагаєшся правильно проасоціювати надані тобі пошукові слова, вловити зміст між випадковими на перший погляд поєднаннями іменників, прикметників, дат. У сказаному такими людьми завжди багато слів на зразок «той», «тоді», «це», «ну-у», «коротше», «і так далі» та енергійних жестів, які мали би якось допомагати співрозмовнику правильно відшукувати «того», котрий «тоді» і «цеє-то як воно».

Цікаво, якими були її аргументи, коли вона вирішила поселити нас у сусідні номери, — їй здавалося, що таким чином у нас виникне ілюзія заповненості готелю і ми не почуватимемося так ізольовано? Сподівалася, що два заповнені номери поруч — це добрий знак і тепер до міста, ігноруючи міжсезоння, повалять туристи, займуть всі вільні місця в невеличкому готелі, слухняно обідатимуть о визначеній порі і мовчки гортатимуть місцеву газету за водянистою ранковою кавою? А може, їй хотілося позбавити нас неоплаченого люксусу самотнього проживання в порожньому готелі, чи міркування її були практичнішими, наприклад щоб покоївці зручніше було прибирати, або і взагалі не було ніяких міркувань і господиня не витрачала часу на такі безглузді сумніви, бо, зрештою, яка різниця, кого і де поселити, одномісний номер, двомісний, і все, тему вичерпано.

Я залишила речі в готелі і вирушила на пошуки їжі, попри скептичні зауваги господині готелю, що о цій порі поїсти мені не вдасться ніде і треба зачекати, аж настане час вечері.

З літньою парою ми випадково зустрілися ще раз у піцерії на ринковій площі, єдиній, де їжу подавали незалежно від усталених для всіх тутешніх мешканців годин. Цікаво, чи цей залізний розпорядок порушується, коли починається нартярський сезон і до міста з’їжджаються туристи?

Пам’ятаючи про редакційне завдання написати репортаж із життя німецької провінції, я вирушила оглядати найпівденнішу її точку — містечко під назвою Інненштадт. Звичайним туристичним темпом ці оглядини займуть приблизно півгодини. Якщо розтягувати задоволення і заходити до всіх церков, аби пересвідчитися, що кожна наступна відреставрована ще гірша за попередню, а також подивитися кілька збережених інтер’єрів XIX століття, можна витратити годину. Значно довше можна простирчати в місцевих магазинах, у кожному з яких натрапляєш на розпродажі і нетуристично низькі ціни. Ще можна зайти до інтернет-кафе, а також до кількох звичайних кав’ярень, де сидять здебільшого місцеві безробітні. Чомусь, коли заходиш і бачиш їх, відразу розумієш, що це безробітні. Так само як відразу ж, потрапивши на вулиці турецького району, розумієш, що саме тут мешкають турки, хоча тут немає ні специфічних крамничок, ні відповідної кількості фаст-фудів, як у турецьких районах великих міст. Мабуть, у цьому і полягає одна з важливих рис провінції — чіткість станових і соціальних поділів, лише дуже провізорично прикрита новомодною толерантністю. У великих містах усе це виглядає більш розмито і змазано, через що й створюється ілюзія більшої терпимості та гуманності. А тут, як і в більшості маленьких міст, усе недвозначно, як із годинами харчування: вечеря — після 17.00, але не пізніше 19.00, а після 20.00 нечисленні відвідувачі розходяться додому.

В цьому місті живуть 14 000 людей, які відвідують 100 різних сект, і це вирішує проблему вільного часу в період, коли немає нартярського сезону.

Найбільшою атракцією в культурному житті міста є мюзикл «Марія Маґдалина». Про це я знала, ще коли їхала сюди, і запланувала похід на мюзикл увечері. Театр, дуже схожий на сільський клуб, тільки значно більший, я знайшла майже відразу. Там було порожньо й зимно, на стінах, над характерними дерев’яними панелями, висіли фотографії акторів у рамках зразка пізніх 60-х, я довго блукала заплутаними порожніми коридорами, намагаючись знайти касу чи бодай якісь вказівки на те, де продаються квитки, але зустріла лише ту саму літню пару з сусіднього номера. Вони пояснили мені, що замовляти квитки на мюзикл треба заздалегідь, за кілька місяців наперед, бажаючих потрапити на знамените дійство надто багато. Ми розговорилися і пішли на вино до все тієї ж єдиної відчиненої піцерії.

Герман і Аня прожили в цьому місті двадцять років. Обоє народилися у великих містах і закінчили педагогічні вузи, Германові запропонували тут роботу після того, як він втратив посаду в школі іншого міста, Аня ж вийшла заміж за працівника однієї з тутешніх нартярських баз. Герман був переконаний, що затримається тут не довше ніж кілька років, а потім знайде собі місце деінде. Аня мала доволі романтичне уявлення про життя в провінції і, навпаки, тішила себе мріями про затишний будиночок, доглянутий сад,

1 ... 43 44 45 ... 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"