Читати книгу - "Пора грибної печалі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви знаєте, я вашу книжку обов’язково прочитаю. Ви, мабуть, цікаво починали. У вас такі неординарні ровесники… — почав говорити невпопад.
Це було неймовірно: він вперше зустрів людину із подвійними очима.
Надалі почалося знайомство. Ладичко водив Волосянича по кабінетах, розрекламовував достоїнства нового працівника, кожному радив знайти в бібліотеках газети, журнали і прочитати твори молодого колеги. На цей раз лестощі редактора уже не принаджували Андрія, а гнітили, навіть ображали… Та співробітники районки, як здалося Волосяничу, сприймали його з неприхованою добродушністю, провінціальною допитливістю, цікавістю — як сільські дітлахи екзотичного папугу. Ще одна обставина насторожила: чому Ладичко жодним словом не обмовився про брата Івана. Коли вже стільки подробиць знав про Андрія, не міг не відати і того, що районний прокурор — рідний брат молодого журналіста. Тут щось не те… Але спробуй розгадати людину із подвійними очима…
Опісля знайомства з колективом, палких віншувань творчих гараздів Андрій подався до брата. Іван з родиною мешкав у однокімнатній квартирі, коли так можна було назвати давню прибудову до ощадкаси — невелику комірчину із тісненьким коридором та кухнею, що містилася у дровітні. Андрій не сповіщав брата про свій приїзд і з нетерпінням чекав, як Іван сприйме цей візит.
Завжди поміркований, урівноважений, навіть флегматичний, Волосянич-старший, уздрівши у воротах Андрія, від несподіванки ледь не випустив з рук півторарічну доньку — саме гуляв із нею по двору, коли з’явився дипломований журналіст.
— Ой, Андрюхо, мені й не снилося, що зустрінемось, — Іван розчулено обнімав брата. — Це вже два роки не виділись… — навіть сльозу змахнув. — Я знав, що до нас направлений, але не йняв віри. Ладичко щодень дзвонив…
Тут визирнула і невістка Марія — чорнява, симпатична пампушка. Враз зайойкала по-сільському й собі кинулася до свояка з цілунками.
— Не сподівався тебе вдома застати, — признався щиро Андрій. — Он, сонце ще високо, злодіям якраз світить, а прокуратура вдома з дітьми ніжиться.
Андрій, напевне, пожартував недоречно, бо Іван знітився, відвів очі й невиразно сказав:
— Були нагальні справи. Мусив прийти раніше…
— Вночі двічі «швидку» викликали. Серце так дойняло… — шепнула Марія й одразу язик прикусила, зловивши докірливий погляд чоловіка.
За вечерею Андрій пильніше роздивився брата — ледь тридцять виповнилося, а скроні геть посріблились, чоло обснували ранні зморшки… І загалом, Волосянич-старший, відчувалося, був якийсь внутрішньо зневолений…
— Та розкажіть вже, до мари, як живете? — не втерпів Андрій. — Чи мене соромитесь, чи не довіряєте? Все та все напівнатяками… Думаю, я вам тут найближча людина і таїтись нічого.
— Як живемо-маємося, Андрійку? Воюємо, нещадно боремося… Більше дітей рідних пильнуємо батька-закон, не даємо кривдити матір-правду… — спокійно, але не без іронії відповіла невістка.
Іронія ця була злою. І в спокійному тоні відчувалася та межа, за якою ось-ось почнеться істерика, розпач зневіреної жінки.
— А живемо, сам видиш, як і три роки тому, — вела далі… — Двійко маленьких дітей, людського житла й досі нема, я майже безробітна… Нестатки з кожного кутка зуби шкірять, а ми воюємо за справедливість… Ось так!
— Прошу тебе помовчи, — стримано мовив Іван. — Вкладай дітей, а ми вийдемо на двір, покуримо, поговоримо.
— У нас тіснувато, але на перших порах можеш пожити, — сказав Іван, тільки-но вийшли із комірчини. — А там, можливо, отримаємо щось ліпше…
— За мене не журися, — перебив Андрій. — Шеф обіцяв кімнатку в гуртожитку училища. Ти краще розкажи, що діється у сім’ї? Тільки спокійно, чесно і правду…
Іван очікував подібного запитання, але все одно, аж здригнувся. Навіть у темряві було видно, як загострились його худі лопатки, голова опустилась. Зітхнувши глибоко, сів на дерев’яні східці.
— Весь час думав про тебе, — мовив по довгій мовчанці. — Слідкував за твоїми успіхами, радів… Гадав, хоч ти залишишся там, межи людьми… Дуже переживав за твої неприємності. Навіть боявся писати… Ех, Андрюхо, не таланить нам!..
— Чого ти за упокій по мені співаєш?
— Не по тобі, брате. По собі… Тяжко мені тут. Дихати нічим. Куди не повернуся — ноги в ополонку. Брехня, приписки, злодійство від верхів до низів, а руки в мене пов’язані.
— Либонь, перебільшуєш, — засумнівався Андрій. — Це, напевне, специфіка вашої роботи: конче бачити в людині злочинця, як не одразу, то в перспективі.
— Ти мене знаєш, а верзеш казна-що, — з гіркотою мовив Іван. — Завжди мислю реально і під намови не даюся, але тут — значно складніше…
— Отже, не тримаєшся принципу. Я б на твоєму місці робив так: зловився на слизькому — хто б не був — завів справу, провів розслідування і передав у відповідні інстанції.
— Радиш, як старомодний професор. А ти б спробував сам, подивився і… подавився. Кажеш про слизьке. Я перший на ньому посковзнуся, і добре, коли ноги не поламаю… Марія тобі вже встигла шепнути про сердечний приступ… З усіма ближніми подумки попрощався вночі. Думав, сонця більше не побачу, тому й розсльозився при зустрічі з тобою. А з чого все почалося? Є в нас у районі Зеленяк, голова колгоспу: голоском дзвенячий, а душа свиняча. Самодур, словоблуд і підлесник. Ладен матір циганам продати, аби тільки випнутись, показатись… Йому достоту ціну знають, але родинні зв’язки… У минулому році у районі недорід, а у нього в колгоспі — диво-врожай удався. Та все пішло у комори потрібних людей, а списали на ферму… І документи оформлені — не зачепишся. Тільки ніхто того врожаю на фермі не бачив. Я порушив справу. Першим прибіг секретар райвиконкому: «Іване Андрійовичу, припиняй, — грюкнув кулаком по столу. — Сховай свій закон подалі, аби не вкрали, а не вішай його на чесних людей». «Закони не діляться на мої і твої, — відповів я. — Закони у нас одні! І справи не припиню».
А через годину явився голова райвиконкому. Цей навіть не зайшов у кабінет. Нипав по двору, побачив неподалік прокуратури туалет, там донедавна автобусна станція знаходилась. Вмить викликав санітарного лікаря, той оштрафував мене на сотню карбованців за антисанітарно. Я пробував пояснити: туалет не з мого відома збудований, роками там стояв, мене навіть слухати не захотіли.
— А ти виклич бульдозер і зрівняй злощасне місце! — розчулено порадив Андрій.
— Тільки б спробував — одразу оштрафують за самовільне знесення громадської будівлі, — сумно усміхнувся Іван. — Та сіль не у штрафі, мені недвозначно вказали моє місце: ти знай, мовляв, прокуроре, з ким двобій затіяв… Та це ще півбіди. Кримінальну справу Зеленяка я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пора грибної печалі», після закриття браузера.