Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Остання любов президента 📚 - Українською

Читати книгу - "Остання любов президента"

291
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Остання любов президента" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 133
Перейти на сторінку:
class="p1">«Ось воно що,» — зрозумів я нарешті зміст цього візиту. I мені стало сумно.

Старий і Мира мовчки сиділи, дивились одне на одного. А я, щоб чим-небудь забити свій сум, жував то сир, то ковбасу. Відпивав зі склянки портвейн. У цю мить я відчував себе зайвим і непотрібним. Кимось на кшталт Івана Сусаніна, котрий начебто хотів заробити в поляків зайву копійку — і заблукав. А потім, напевне, теж почувався зайвим.

Вони з Мирою мовчали хвилин двадцять. Потім старий видихнув скорботно:

— Зрадники ви!

Мира — в сльози. Плечі здригаються. Мені б її заспокоїти, та нема бажання встрявати в їхній конфлікт. Мені ще й зрозуміти важко: хто з них ближчий мені? Старий мені — як учитель, як батько, якого я не пам’ятаю. Ну, а Мира? I з нею мені добре.

Іноді навіть дуже добре. Вона, звичайно, у житті трохи сумбурна, неохайна. I горнята в неї вдома завжди погано помиті. Та, може, це тому, що на кухні черга. Кухня ж, як і вся квартира, комунальна. Раковини на кухні дві, а мешканців — чоловік десять. I кожний хоче помити посуд.

— Ми будемо тобі писати, — крізь сльози обіцяє старому Мира.

— Куди? — Він обводить поглядом своє житло. — Я ж навіть адреси не маю! Сюди ж жоден листоноша не дійде!

— А ми кимось передамо!

Вона дивиться на мене, і я вже уявляю собі, як іду по вкритому ожеледицею Пішоходному мосту. Несу лист або навіть посилку. I сумка в мене, як у листоноші, через плече. Тьху ти, думаю. Ще навіть не попрощалася зі мною, не сказала мені жодного слова про Ізраїль, а вже думає, що я буду в неї кур’єром служити!

Давид Ісаакович довго й замислено дивиться на мене, потім доливає в наші склянки портвейну, закопилює губу і, взявши склянку в руку, багатозначно киває. Мовляв, прорвемось!

І раптом мене лякає страшна здогадка: він, напевне, думає, що я все це знав, що я тут, щоб захистити Миру від його докорів. Він, напевно, думає, що я з нею заодно!

— А може, все ж таки залишишся? — Я дивлюся у заплакані Мирині очі.

Вона хоче відповісти, але не може. Потім заперечно хитає головою. Зрозуміло, не залишиться.

Ми знову мовчимо, а за віконцем землянки смеркає, і я вже без найменшого задоволення уявляю нашу дорогу назад. У цих бридких мокрих, пройнятих вітром сутінках, із водою, яка хлюпатиме під ногами і усередині, в моїх півчобітках.

— Тату. — Погляд Мири наповнюється благанням. — Відпусти нас із мамою, будь ласка.

— Куди хочете, туди їдьте. — Голос старого звучить покірливо. Втомлено.

— Справді? — Мира не вірить своїм вухам.

— Їдьте, — пошепки повторює Давид Ісаакович.

— Тоді напиши, будь ласка, заяву! — Мира виймає згорнутий трубочкою аркуш паперу й ручку. Простягає старому.

Той мружить очі, нерозуміюче дивиться на дочку та знову на аркуш.

— Яку заяву?

— Ну, що ти нас відпускаєш і не маєш нічого проти нашого від’їзду. Це для ВВІРу треба!

Давид Ісаакович напрочуд спокійно пише під диктовку дочки заяву. І незабаром вона, знову згорнута трубочкою, зникає у внутрішній кишені її куртки з облямованим рудим штучним хутром каптуром.

— Може, давай і я напишу тобі заяву, — зі знущанням у голосі пропоную я Мирі на зворотному шляху.

— Ти що, сердишся? Думаєш, мені легко? Це мама хоче їхати. Вже всі її друзі виїхали. Що ж мені, самій залишатися? Чи сюди, до нього, в цю фронтову землянку переїздити? Знаєш, скільки я вже ночей проплакала?

Вітерець морозить обличчя. Незважаючи на випитий портвейн, я твердо крокую, і ми доходимо до Поштової площі без падінь і пригод.

— Шкода, що в нас тільки кімнатка в комуналці, — скиглить Мира. — Ми б могли разом ночувати.

Вона виправдовується. Вона не хоче, щоб я був про неї поганої думки.

— Може до мене, — кажу я. — Мати у відрядженні. Поїхала в Дніпропетровськ.

— Добре, — киває Мира.

Великої радості в її голосі я не чую. Але ми їдемо до мене, і я намагаюсь прийняти правильне рішення: де нам з нею спати? На маминому дивані у вітальні чи зсунути докупи обидва ліжка, моє та Дмитрове, разом?

77

Київ. Липень 2004 року.

— Тут таке було! Таке було! — заголосила Нілочка, щойно я увійшов у приймальню.

— Що? Що таке?

— Вони заходили до вас. Зачинилися у кабінеті. Напевно, обшуковували ящики стола...

— Хто — вони? — запитав я спантеличено.

Мої передчуття були дуже недобрими, а ще коли врахувати, що в міністерство я прибув відразу з Борисполя... Правду кажучи, спочатку відвіз Світлану додому. Але Париж усе ще був у мені, ніжно циркулював венами і артеріями, розчинений в крові, мов благородний алкоголь.

— Добре, — видихнув я. — Зараз подивимось! Ні з ким мене не з’єднуй!

Вона кивнула. Я зачинився в кабінеті. Оглянув своє робоче місце — ніяких слідів безладу. Ті ж самі папки, стоси документів. Візитівниця «водяний млин» стоїть, як завжди, праворуч.

З приймальні долинув телефонний дзвінок. Подзеленчав, і знову запала тиша. Мій телефон мовчав.

Я по черзі відкрив усі шухляди стола. Все на своїх місцях. Навіть ці кілька заклеєних конвертів, які я не мав часу розпечатувати. Що там? Зрозуміло — долари. А от звідки й від кого — не пригадати. Приходили якісь депутати й бізнесмени, про щось розпитували, про щось просили. Я кивав, щось обіцяв. А потім дивишся: нікого немає, а на столі лежить конверт. Одного разу я навіть розсміявся. Хтось із відвідувачів під час розмови тримав у руках книгу «Як стати мільйонером». Потім він пішов. А книга залишилася на столі. Я — за неї й біжу, щоб повернути, а з книги падає конверт. Важкий. Ну, звісно, ж не мільйон.

Треба щось з ними робити, подумав я. Ким би не були ці люди — спецслужб у нас зараз як ЖЕКів, — але якщо грошей не зачепили, тоді шукали щось інше. Треба бути обережнішим і налаштованим на все.

Я витяг конверти. Порахував. Одинадцять штук. Розкрив, почав сортувати за номіналом. Сотні — до сотень. Півсотні — до півсотень. I раптом один з розкритих конвертів викликав у мене приступ реготу — щільна пачка новеньких однодоларових купюр! Я навіть не полінувався порахувати — сорок вісім доларів! Оце так жарт!

Рахувати гроші

1 ... 43 44 45 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Остання любов президента"