Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

Був ще один вихід: махнути до Ожина, попросити конвойну групу. Штебльонок міркував так само. Але він подався пішки, тож у нього майже не було шансів проскочити…

— Попеленко! — сказав я. — Завтра я колотиму кабанця. Різатиме Климар.

— Добре діло, — пожвавішав Попеленко. — Я допоможу!

— Тобі доведеться зараз же сідлати Лебідку і їхати до Ожина.

Він скривився, наче його гедзь укусив.

— А ви, товаришу Капелюх?

— Поїхав би, та не можу залишити Климаря.

— Звичайно, — промимрив Попеленко. — Розібрати кабанця треба. Я ж бо розумію…

Він серйозно думав, що я маю намір залишитися в Глухарці заради ковбас. Причина здавалася йому досить вагомою.

— Климар — зв’язковий Горілого, — промовив я. — Я повинен затримати його тут, доки ти приїдеш із підмогою. Зрозумів?

— О-то-то! — простогнав «яструбок». — Отой п’янюга?

— Атож. П’янюга. Отой.

Він скрушно замотав головою.

— А ти що думав, Санька Рябого порішили — то й перемога? — запитав я. — Їдь!

— І не жаль вам мене, товаришу Капелюх?

— Зараз не жаль, — сказав я. — Досить, що ти сам себе жалієш. А на війні жалість дорого обходиться. Хтось інший за неї платить.

— О-то-то!..

— Їдь, — додав я вже лагідніше. — Будь обережний. Можливо, село блоковане.

«Блоковане» — гарне слівце. Його придумали кабінетні полководці біля великої, крупномасштабної карти. Однак Попеленка це слово не заспокоїло. Він міркував не стратегічно, а по-селянському, конкретно.

— Проскочиш, — підбадьорив я «яструбка». — Он морячок пройшов!

— Та навіщо їм морячок? Засідку виказувати?

— І то правда… Лаштуйся, Попеленко.

— Товаришу Капелюх! — став він благати. — Накажіть суворо! Бо ви немов просто балачку затіяли. Я так не можу! Зараз у лісі дуже темно!

Він озирнувся. Позаду затишно світилися запітнілі вікна мазанки.

— Виконуйте наказ, Попеленко, — сказав я. — Інакше — трибунал.

Він полегшено зітхнув.

— Отак добре!.. А я вам свого старшого, Василька, призначу Варварину хату пильнувати. Він дуже в мене тямущий!

І, зашелестівши зів’ялим листям золотих шарів, «яструбок» пішов сідлати Лебідку. Ех ти, Попеленко! Був би з тебе добрий козарлюга, та всі твої думки про хату, де горланять і просять хліба дев’ять ротів. І всі тебе жаліють. Та й сам ти до цієї жалості звик, немов до старих кирзових чобіт, які носиш не скидаючи. «Три метри ситцю» за казенну Лебідку… Через оці три метри наклав головою Штебльонок.

13.

Климар, на мій подив, швидко знайшов спільну мову з бабою Серафимою. Перед ними стояла пляшечка сивухи, сковорідка з яєчнею на вишкварках, малосольні огірочки й інше сільське частування, що його годиться ставити на стіл, коли до хати завітає потрібна людина, майстер.

— Поздоровляємо! — сказав до мене Климар, і полум’я каганця аж захиталось від його густого дихання. — Не знав! Поздоровляємо! Звичайно, в наш час краще свататися з кільцем ковбаси… Правильно вирішили щодо підсвинка. Душа від ковбаси добрішає.

Серафима зареготала. Ми випили по чарці. Я як слід роздивився колія. Він був дуже сильний. На волосатих зап’ястях здувалося сухожилля. В кожному русі відчувалася сила. Залізяка, а не чоловік, його, мабуть, викували по частинах, а потім зібрали на болтах. Тож-то в ньому все скрипіло і хрипіло. Від алкоголю він не втратив міцності. Цікаво, ким він служив у Горілого? Катом?

— Категорично поздоровляємо, — знову шершаво, наждачно прогримів Климарів бас. — Дівка, можна сказати, перший сорт.

Очі його хтиво блиснули під щітками брів. Так, Семеренків від самої думки про таких дружків Горілого тремтів за свою Антоніну.

— Завтра ранесенько розчинимо вашого підсвинка, — сказав мені Климар. — Якнайліпше. Чистенький буде. Окропу заготуйте цеберок двоє-троє, соломки свіженької… Ножі у мене з собою, підгостримо… Брусок знайдеться?

— Знайдеться, голубе, знайдеться! — запевнила його Серафима.

Що це з нею сталося, з бабою? «Голубе!»

— Дехто гадав, що заколоти підсвинка — раз плюнути, — базікав Климар. — Е, ні… Та я!..

Міднолиций квадратний Климар почав аж ніби розтягуватися в моїх очах, немов гармошка. Каганець спроквола поплив по хаті. У мене був сьогодні нелегкий день. Після чарки самогону це особливо відчувалося.

— Бабцю, — сказав я, насилу повертаючи важким язиком. — Піду спати.

Я взяв приставлений до одвірка МГ.

— Іди, голубе, іди, — промовила Серафима та й перехрестила повітря переді мною і кулеметом. — Зморився, роботи багато, — пояснила вона колієві.

Климар з цікавістю поглянув на МГ.

— Умієте? — запитав він не без поваги. — Я чув, сьогодні вранці у вас одного уколошкали.

— Уколошкали, голубе, уколошкали! — заспокоїла його Серафима.

Я впав на тапчан, під вікно, закладене фанерою, поставивши МГ у головах. Карабін і ніж — весь арсенал був під рукою. Нападу з вулиці я сьогодні не побоювався. Поки Климар не повернеться із відомостями про становище в Глухарці, вони сюди не поткнуться. Але присутність у хаті самого Климаря викликала в мене занепокоєння. «Не спатиму, — вирішив я. — Поки вони теревенять за перегородкою, передрімаю. А вже потім доведеться не поспати». Мені добре запам’яталися дві рукоятки, що стирчали з-за халяви у колія. Ніхто не міг поручитися, що Климареві, окрім розвідки, не дали завдання виконати те, з чим не впорався Рябий Санько.

— Рано чи пізно, всі вони розлітаються, — ремствувала баба. — У нас так: «Мені мати не рід і батько не рід, мені та родина, котра жінку родила».

— Правда! — підтакував Климар. — У нас у білоруському краю так кажуть.

— Ось я вам розповім про Яринку, — чув я крізь сон. — Ви там у Ханжонках про Яринку не чували?

— Н-ні,— відповів Климар.

Судячи з його голосу, що заплітався, на столі з’явилася друга пляшка. До чого ж розщедрилася Серафима!

— Так то ж моя двоюрідна сестра! — здивувалася баба. — Яринка Довгоп’ята, під Ханжонками живе. Вона старша ва мене років на десять. Отож посватався до неї нарубок, Микола, найгарніший хлопець на селі.

— Д-до старої? — здивувався Климар.

— Та ти, голубе, не лови гав, а слухай, — сказала баба. — То ж було ще за царя… Він одразу до двох посватався, той Микола…

— Ге-ге-ге, — зареготав колій, немов у бочку постукав. — Не дурень!

— А я не кажу, що дурень, я кажу — гарний… За тією, за другою, машину давали, а за Яринкою — сто карбованців.

— Яку машину? — спитав колій. — Звідкіля ж ото машину взяли?

— Як звідкіля? Молотарку! Ну, він подумав, потім прийшов на заручини до Ярини — чоботи начищені, сорочка шовкова… А Ярина ж