Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

Адже ж відала тітка Леонія, — для мене це тоді ще лишалося таємницею, — що Франсуаза, яка без вагання пожертвувала б собою за свою доньку чи за небожів, виявляла незвичайну безсердечність до інших людей. Незважаючи на це тітка тримала її в себе: знаючи Франсуазину жорстокість, цінувала за догідливість.

Мало-помалу я дізнався, що доброта, плохість та інші гарні риси Франсуази криють не одну кухонну трагедію; так само й історія виявляє, що королі та королеви, намальовані в молитовній поставі на церковних вітражах, покривавили руки. Я збагнув: поза її родинним колом що далі були від неї люди, то більше вона їх жалувала. Потоки сліз, які лила, читаючи в газеті про недолю чужих людей, враз би висохли, коли б вона бодай трошки могла уявити оплаканого. Якось уночі по пологах у посудниці почалися страшенні кольки; мама, почувши її зойки, збудила Франсуазу, але та незворушно заявила, що всі ці крики — кумедія і «панські вереди».

Побоюючись таких болів, лікар зробив в одній нашій медичній книжці закладку — на сторінці, де описувалися подібні симптоми й містилися рекомендації, як подавати першу допомогу. Мама послала Франсуазу по ту книжку, ще й застерегла не згубити закладки. Минула година, а Франсуаза не верталася. Мама подумала, може, та знову лягла, й послала навздогінці мене. Франсуаза ж сиділа біля книжкової полиці, читала клінічний опис післяпологової гарячки й гірко плакала саме тому, що в очі не бачила породіллі, про яку йшлося в книжці. Та ще й раз у раз вигукувала:

— Ой лишенько! І за що Господь Бог посилає людям такі випробування? Ото вже мучениця!

Але коли повернулася до Милости Джотто, сльози одразу висхли: тут уже нічого не будило в ній ні солодких жалощів та розчулення, якими так часто переймалася, читаючи газети, ні якоїсь іншої втіхи.

Навпаки, Франсуаза була роздратована, що її підняли серед ночі через посудницю; побачивши ті самі муки, опис яких щойно викликав у неї сльози, вона тільки бурчала й навіть, коли подумала, що ми пішли й не чуємо її, відпускала люті шпильки:

— Не треба було доводити до цього! Навтішалася, ну що ж, терпи! Мабуть, хлопець попався невибагливий, якщо зійшовся з такою. Недарма в нашому селі казали:

Для дурня, як почнеться тічка,

Зад сучки пахне, мов та чічка.

Досить було її онукові тільки чхнути, як Франсуаза, навіть хвора, проти ночі перла пішки чотири льє, аби дізнатися, чи не треба хлопцеві чогось, а спозаранку верталася й ставала до роботи. І ось ця сама любов до рідних та бажання утвердити майбутню велич свого дому спонукали Франсуазу дотримувати щодо іншої прислуги одного незмінного правила: а саме — не пускати нікого на поріг тітчиних покоїв. Це правило — щоб іншим було зась до тітки — вона запровадила з певного почуття гордоти, й навіть коли нездужала, воліла сама подавати тітці віші, аби тільки посудниця чи котрась інша наймичка не стали вхожими до пані господині. Вивчена Фабром комаха, земляна оса, щоб забезпечити свої личинки покормом, удається до анатомії: наловивши довгоносиків та павуків, з дивовижним знанням справи спритно вгороджує жало в їхні рушійні центри, не зачіпаючи нервів, які керують іншими життєвими функціями, так щоб паралізований бранець, біля якого земляна оса відкладає яйця, постачав майбутніх личинок, став для них живою, але слухняною, беззахисною дичиною, нездатною втекти або чинити опір та ще й завжди свіжою. Так само й Франсуаза, опанована непохитним наміром зробити життя в тітчиному домі нестерпним для решти челяді, підстроювала вигадливі й безжальні штуки, і ми тільки через багато років довідалися, що того літа споживали стільки спаржі лише тому, що її запах викликав у сердешної посудниці, яка чистила цю городину, такі люті напади ядухи, що вона зрештою мусила покинути службу.

Гай-гай! Думку про пана Леґрандена нам довелося докорінно змінити. Після зустрічі на Старому мосту, що змусила батька визнати свою помилку, найближчої неділі після відправи разом із сонячним промінням та вуличним галасом до церкви ринуло щось таке мирське, що пані Ґупіль і пані Переп'є голосно заговорили з нами про буденне, ніби ми вже були на майдані, хоча допіру ревно молились, аж я міг би подумати, що вони зовсім не помітили мене, коли я ввійшов з деяким запізненням, якби легенько не відсунули ногами ослінчика, який загороджував мені прохід.

Вийшовши з храму, ми побачили на розпеченій сонцем паперті, що панувала над незграйним базарним гамором, чоловіка тієї дами, в чиєму товаристві зустріли були Леґрандена востаннє; чоловік рекомендував дружині іншого значного дідича — сусіда.

Леґранденове обличчя здавалося незвичайно пожвавленим, він запобігливо вклонився низьким поклоном і миттю випроставсь, після чого тулуб його вже не повернувся до свого первісного положення, — очевидно, так бити чолом він навчився в мужа своєї сестри, пані де Камбремер. Від цього рвучкого розгинання по крижах Леґрандена (досі я не помічав, які вони в нього м'ясисті) прокотилася бурхлива м'язова хвиля, і, не знати чому, це колихання чистої матерії, прибій плоті, без найменшого натяку на одухотвореність, гнаний бурею якихось вельми ницих спонук, раптом відкрили мені іншого Леґрандена, зовсім не схожого на того, котрого я знав.

Дама попросила його переказати щось своєму візничому, й поки Леґранден ішов до карети, печать несміливої надії й відданости — ще б пак, бути знайомим з такою дамою! — не сходила з його виду. Леґранден усміхався, мов у солодкому сні. Виконавши прохання дами, він квапливо повернувсь назад, при цьому плечі його якось безглуздо розгойдувалися. Він так віддався своєму бездумному щастю, що здававсь його безвольною іграшкою. Тим часом ми зійшли з паперті повз нього. Леґранден був добре вихований, щоб почати знічев'я вернути носа від нас, ось чому спрямував свій сповнений раптової замрії погляд у таку далеку далечінь, що не міг нас бачити, отже й не мусив уклонятися. Його лице, як і раніше, зберігало простодушний вираз, однобортний піджак з тонкого краму мав вигляд такий, ніби випадково потрапив в обстановку ненависних розкошів. А широкий бант краватки в горошину маяв під вітром, наче знамено гордої самотини й шляхетної незалежности.

Коли вже підходили до дому, мама раптом виявила, що ми забули взяти тістечко з кремом, й попросила батька піти зі мною й