Читати книгу - "Знахар"

Переміг себе, бо мусив перемогти власну пиху, переконання, що про нього мріють найбагатші й найвродливіші панни, що найкращі родини мріють, аби він був у них за зятя, що мало хто може зрівнятися з ним, коли йдеться про шляхетність народження, багатство, освіту. Адже він так любив знічев’я похвалитися іменами своїх титулованих друзів, з такою зневагою, погордою говорив про людей з містечка.

І раптом він хоче взяти її за дружину. Її, котру навіть у цьому провінційному містечку вважали приблудою, вбогою сиріткою, без рідних, без друзів, крім, хіба що, сільського знахаря, без копійки за душею. Щоправда, у порівнянні з іншими радолиськими паннами вона ліпше освічена і, може, краще вихована, завдяки матері. Та хіба її виховання, освіта й поведінка не вражали б його оточення?..

Її батько, якого Марися втратила в кількарічному віці, здається, був лікарем, її вітчим, котрого вона любила як рідного й називала батьком, був простим лісником, скромним чиновником у маєтку, а мати, хоча й походила зі шляхетної родини, проте тут її знали як вбогу вчительку музики й іноземних мов, а пізніше й узагалі лише як швачку.

Хіба ж такі люди, як Чинські, люди із середовища, де більше, ніж серед справжньої аристократії, звертають увагу на походження й родовід, хіба ж ці люди змогли б погодитися з тим, що їхній син бере собі таку дружину?

Отямившись від першого враження, Марися саме про це й почала говорити Лешекові. Він слухав її уважно, не перебивав, а коли дівчина скінчила, мовив:

— То й що з того? Це якось змінює факт, що ми кохаємо одне одного?

— Ні, цього ніщо не може змінити. Я вас кохатиму завжди, вас одного, аж до смерті! — тихо прошепотіла вона.

— Та видко, для тебе це не так уже й важливо, щоб за це боротися, витерпіти різні прикрощі й негаразди.

Вона заперечно похитала головою.

— О ні! Не про мене йдеться! Я готова на будь-яку жертву, на будь-яку зневагу. Але ти…

— Що я? — запитав він майже розгнівано.

— Ти… це тебе тільки зробить нещасним, знеохотить, зламає…

Він схопився й стиснув руки.

— Марисько! Марисько! Як тобі не сором! Ти мене ображаєш! Оце так ти віриш у мої сили?

— Це не так, — заперечила вона, — я тобі вірю! Але не маю права наражати тебе на це все. Я не хочу стати для тебе тягарем. Я й так уже дуже щаслива…

— О, просто чудово. Ти вже щаслива. А про мене не йдеться! Так? Я можу собі й далі бути нещасним, бо тобі приверзлося, наче ти можеш стати для мене якимсь тягарем! І не соромно тобі! Щоб така розумна й така розсудлива дівчина говорила такі дурниці! І хто тобі взагалі дав право вирішувати мою долю? Вона, бачте, не має права мене наражати! Але, здається, я маю таке право? А я хочу, мушу й край! Невже ти думаєш, що я такий недолугий і конче мушу бути залежним від своїх батьків? Хіба світ не досить великий, щоб ми не змогли знайти на ньому собі місце? Чи ти думаєш, що у випадку домашніх воєн, коли вони вже нам набриднуть, ми не зможемо виїхати деінде? Не бійся! Ти мене ще не знаєш! Я не належу до тих, хто дасть собі в кашу наплювати! Побачиш! Зрештою, немає про що говорити. Я собі постановив та й годі!

І він усміхнувся й знову притулив її до себе.

— І принаймні ти не перешкоджай мені в цій боротьбі, боротьбі за моє і твоє щастя, наше щастя… Бо ти мене доведеш до шаленства, і я стрелю собі в лоба!

— Лешеку! Найдорожчий мій, коханий, — Марися міцно обняла його за шию.

— Побачиш, моя Марисенько, що ми будемо найщасливішим подружжям на світі.

— Так, так, — тулилася вона до нього. Дівчина вже була нездатна думати, заперечувати, опиратися. Вона вірила йому, він подолав усі її сумніви своїм завзяттям і рішучістю.

Лешек витягнув з кишені маленьку коробочку, а звідти вийняв перстеника із сапфірами.

— Оце тобі мій захисний знак, — весело мовив він, надягаючи перстеника на її палець. — Щоб пам’ятала, що ти моя.

— Який гарний!

— Ці камінці такого самого кольору, як твої очі, Марисенько.

Марися довго роздивлялася перстеника, а тоді здивовано й благоговійно проказала:

— То я… заручена?

— Так, кохана, ти моя наречена.

— Наречена… — повторила вона й зі смутком додала: — А я тобі жодного персня подарувати не можу… У мене нічого немає. Останній, матусин, продали… щоб її поховати. Він теж був із сапфірами, і матуся дуже його любила, хоча перстень був недорогий, набагато скромніший за цей.

На очі їй набігли сльози.

— Не думай про сумне, — сказав Чинський. — А я й без перстеника не зможу забути, що став невільником, найщасливішим невільником, який зовсім не прагне визволення.

— Боже! Боже! — прошепотіла вона. — Мені голова обертом йде. Усе сталося так несподівано…

Лешек засміявся.

— Ой, мабуть, не так уже й несподівано. Адже ми знайомі два роки.

— Так, але хіба ж я могла припускати, що все так скінчиться!

— Скінчиться в щонайкращий спосіб, який лише можна вигадати.

— Я все-таки не можу переконати себе, що це не сон, що це ява. І… я справді боюся…

— Чого боїшся, Марисенько?

— Що… хіба я знаю, що все розвіється, зникне, щось нас розділить.

Чинський узяв її за руку.

— Звичайно, скарбе мій найдорожчий, слід бути максимально обережними, треба уникати будь-яких інтриг. Тому ми все триматимемо в суворій таємниці. Ніхто, абсолютно ніхто не повинен дізнатися про наші заручини. Я собі вже склав певний план. Коли я його втілю, ми швиденько візьмемо шлюб. І вороття не буде, хоч би всі й на голові стали, нічого вже не доможуться. Тільки пам’ятай: мовчати!

Марися засміялася.

— Я однаково не сказала б нікому. Ніхто б не повірив, тільки б мене висміяли. А зрештою, невже ви думаєте, пане Лешеку, що мені є кому звірятися? Хіба що стрийкові Антонію…

— Цьому знахареві із млина? Ні, йому теж нічого не кажи, добре?

— Присягаюся.

І Марися обітниці дотримала. Дотримала, хоча якби вона ще того