Читати книгу - "Джеррі-Островик"

родичі Анно, бо то було наче полювання на невидимих привидів. Крім спалахів пострілів, їм не видно було нічого. Вони не бачили й Джеррі, хоч дуже скоро почули, що він бігає поміж них, розшукуючи стріли. Раз один з них, нахилившись по стрілу, що трохи не влучила в нього, наткнувся рукою на спину Джеррі й перелякано вереснув, коли пес рвонув його зубами. Вони пробували стріляти на бреньк Наласової тятиви, але старий щоразу, вистреливши, відстрибував убік. Кілька разів, зачувши поблизу Джеррі, вони стріляли й у нього і один раз навіть трохи обсмалили йому порохом писок.

Як засірів короткий тропічний світанок, що майже враз переходить у ясний день, вороги відступили, а Наласу, що вже сховався від світла в своїй хатині, ще мав при собі, завдяки Джеррі, вісім десятків стріл. Наласу зміг записати на свій рахунок ще одного вбитого й хтозна-скількох поранених стрілами, що насилу відповзли геть.

Півдня старий сидів над Джеррі й пестив та вихваляв його за те, що він зробив. А потім разом із собакою пішов у селище й розповів там про нічний бій. І ще того яс дня до нього завітав сам Башті й завів дуже поважну розмову.

— Я говорю з тобою як старий чоловік із старим чоловіком, — так почав ватажок. — Я старіший за тебе, о Наласу. І ніколи я не знав страху. Проте відважніший за тебе я не був. Я б хотів, щоб усі чоловіки нашого плем'я були такі відважні, як ти. Але ти смутиш мене прикро. Чого варті твоя відвага й хитрість, якщо ти не виростиш свого плоду, щоб ті відвага й хитрість ожили в ньому?

— Я вже старий… — почав був Наласу.

— Не такий старий, як я, — перебив його Башті. — І не занадто старий, аби оженитися, щоб твій плід додав сили плем'ю. Я був жонатий, довго був жонатий і спородив трьох відважних синів. Але їх нема на світі. Я не проживу стільки/ як ти. Я думаю про свої молоді літа, як про втішні сни, що згадуються вранці. Та ще більше я думаю про смерть, про кінець. Про одруження я не думаю зовсім. Я занадто старий, щоб женитись. Я в таких літах, що вже мушу готуватися до смерті, і мені дуже цікаво, що станеться зі мною, коли я помру. Чи я тоді довіку буду мертвий? Чи оживу знов у країні сновидь і буду тінню сну, що згадуватиме ті дні, коли вона жила в теплому світі, і рот їй набігав слиною перед смачною їжею, а в грудях палала любов до жінки?

Башті здвигнув плечима.

— Я сам чимало про це думав, — сказав він. — Але по додумався ні до чого. Я не знаю. І ти не знаєш. І не дізнаємося, поки не вмремо — та невідомо, чи й тоді щось дізнаємося, чи зможемо ми тоді щось знати. Але ось що ми знаємо, і ти, і я: плем'я живе вічно. Плем'я не вмирає ніколи. А тому, як ми хочемо, щоб наше життя не пропало марно, то повинні робити плем'я сильним. Ти ще не зробив своєї роботи для плем'я. Ти повинен оженитися, щоб твоя хитрість і відвага жили й після тебе. Я знайду тобі жінку — ні, двох жінок, бо жити тобі вже недовго, і я, напевне, ще побачу, як ти висітимеш з моїми дідами під покрівлею човнової повітки.

— Я не буду платити за жінку! — відмагався Наласу. — Не буду, і квит. Я б не дав і плитки тютюну чи розбитого кокосового горіха за найкращу жінку в Сомо.

— За це не турбуйся, — спокійно провадив Башті. — Я сплачу викуп замість тебе. За двох жінок. От, скажімо, Бубу. Я куплю її для тебе за пів-ящика тютюну. Вона кремезна, дебела, у неї круглі стегна, широкі клуби, повні груди. А є ще Нена. За неї батько править дорого — цілий ящик тютюну. Але я куплю і її для тебе. Тобі вже недовго жити. Треба поспішитися.

— Я не хочу женитись! — заволав старий розпачливо.

— Мусиш. Я тобі наказую.

— Ні, не хочу! Не хочу, не хочу й ще раз не хочу! Жінки — це морока. Вони молоді, й голови їхні повні дурощів. А язики їхні не знають упину від пустих балачок. Я старий, я люблю спокій, вогонь життя вже згасає в мені, і я волію сидіти на самоті й думати. А як біля мене будуть молоді цокотухи з самим шумовинням у голові та на язиках, я збожеволію. Неминуче збожеволію, буду плювати в кожну скойку, перекривляти місяць, а тоді завию й поперекушую собі жили.

— Ну то й що? Аби лиш твоє насіння не пропало. Я заплачу за жінок їхнім батькам і пришлю їх до тебе за три дні.

— Не хочу я й знати їх! — закричав Наласу.

— Захочеш, — спокійно відказав Башті. — Бо як пі, то я стягну з тебе борг. І буде він тяжкий, болючий. Я скажу, щоб тобі повиламували руки й ноги, і ти зробишся як медуза або свиняча туша без кісток, а тоді тебе покладуть перед човновою повіткою, де ріжуть собак, пектися на сонці. А що з тебе зостанеться, віддам зжерти собакам. Твоє насіння не повинне пропасти для Сомо. Це я, Башті, кажу тобі. За три дні я пришлю до тебе двох твоїх ланок…

Він замовк, і запала довга тиша.

— Ну, то як? — кінець кінцем спитав Башті. — Візьмеш жінок чи пектимешся на сонці? Вибирай, тільки добре подумавши.

— В моїх літах, коли я вже забув усі прикрощі молодості! — ще нарікав Наласу.

— Вибирай. Прикрощів матимеш досхочу, коли лежатимеш перед повіткою, й сонце пряжитиме твої виламані руки й ноги, аж поки витопить останній лій з твого худого тіла, й він зашкварчить, як сальце з жирного поросяти на рожні.

— Ну, присилай жінок, — по довгій мовчанці здобувся на відповідь Наласу, — Тільки за три дні, а не завтра й не позавтра.

— Гаразд, — поважно кивнув головою Башті, — Ти жив на світі лише завдяки тим, котрі жили до тебе й давно відійшли в темряву, але робили так, щоб плем'я жило далі й щоб ти був. Ти є. Бо вони заплатили за тебе. І це твій борг. Ти народився на світ із цим боргом. І повинен його сплатити, перше ніж покинеш світ. Такий закон. Це добрий закон.

РОЗДІЛ XIX

Якби Башті поквапився й надіслав жінок на день чи навіть на два дні раніше, Наласу