Читати книгу - "Острів Скарбів"

Я був уражений. Це ж за яку благеньку соломинку хапається він, старий пірат, отаман!

— Я зроблю все, що зможу, — сказав я.

— Отже, домовилися! — вигукнув він. Ти тільки говори впевненіше, тоді, хай поб'є мене грім, у мене є шанс не бути повішеним.

Він пошкандибав до головешки, яка горіла біля купи дров, і знову запалив свою люльку. — Зрозумій мене, Джиме, — повернувшись продовжував він. Я ще маю голову на плечах, і я вирішив перейти у команду сквайра. Я припускаю, що ти сховав корабель у безпечному місці. Не знаю, як тобі це вдалося, але впевнений, що корабель цілий і неушкоджений. Виявилося, що Гендс і О'Брайн — дурні. Та на них ніколи не можна було понадіятися. Зауваж: я в тебе нічого не питаю й іншим не дозволю. Я бачу, коли моя карта бита, а справжню людину я нутром відчуваю, не сумнівайся… Та з твоїм молодечим запалом і з моїм досвідом, ми би з тобою багато чого утнули!

Він націдив із бочечки горня коньяку.

— Не бажаєш випити, друже? — запропонував він.

Я відмовився.

— А я, Джиме, трохи вип'ю, — сказав він. — Попереду в мене стільки клопотів, треба якось підбадьорити себе. До речі, про клопоти. Нащо, любий Джиме, доктор віддав мені цю карту.

Я здивувався так щиро, що він зрозумів: я нічого про це не знаю.

— Так… він дав мені вашу карту. Тут щось не так, точно, за цим щось криється. Добре чи погане, як ти гадаєш, Джиме?

Він знову хильнув коньяку і скрушно похитав своєю великою головою. Він виглядав так, ніби чекав неминучого лиха.

Розділ 29

Ще одна чорна мітка

Збори піратів тривали вже досить довго. Та ось один із них повернувся до блокгауза і відверто глузливо віддав честь Сільверові, запитавши дозволу взяти головешку. Сільвер дозволив, і посланець від піратів пішов, залишивши нас у темряві.

— Джиме, гряде буря, — попередив Сільвер. Він почав звертатися до мене по-приятельськи.

Я підійшов до найближчої бійниці й виглянув у двір.

Вогонь майже догорів, світла не давав взагалі, то ж не дивно, що змовникам знадобилася головешка. Вони стояли колом на схилі гори, між спорудою і частоколом. Один з них тримав смолоскипа, інший стояв навколішках у центрі. У нього в руці був відкритий ніж, лезо якого виблискувало, освічене то смолоскипом, то місяцем. Усі решта посхилялися, спостерігаючи, що він робитиме. А тим часом у нього в руках звідкись взялася якась книга. Я лише встиг подумати, звідки у нього така непідходяща для розбійників річ, як він підвівся з колін. Уся банда направилася до нас у дім.

— Йдуть, — сказав я.

Я повернувся на місце під стіною. Я не хотів, щоб пірати здогадалися, що я підглядав за ними, — гідність не дозволяла.

— Ласкаво просимо, друже, нехай собі йдуть! — весело відповів Сільвер. — Я маю, з чим їх зустріти.

Двері з двору відчинилися настіж, але всі п'ятеро піратів скупчилися перед входом, ніхто з них не наважувався увійти, вони підштовхували один одного.

Якби ситуація не була вкрай серйозною, то було б кумедно спостерігати за тим, як делегат повільно й боязко підходить до нас, зупиняючись за кожним кроком, витягнувши правицю, намертво затиснуту в кулак.

— Ходи ближче, приятелю, — сказав Сільвер, — і не бійся, я тебе не з'їм. Ну давай уже, тюхтію, що ти приніс. Я звичай знаю і нічого поганого делегатові не зроблю.

Ці слова дещо підбадьорили посланця від змовників, бо він прискорив ходу і, тицьнувши щось Сільверові в руку, поспіхом відбіг назад до друзів.

Сільвер глянув на свою долоню.

— Чорна мітка! Так я і знав! — сказав він. — Де ви взяли папір? Стривайте, а це що таке? Сором вам, нещасні! Вирізали з Біблії! Ох і перепаде вам за це! Який же телепень не побоявся розрізати Біблію!

— Ага, а що я вам казав! — сказав Морган. — Я вам казав, що добром це не скінчиться.

— Тепер вам уже не уникнути шибениці, — продовжував Сільвер. — Який дурень дав вам Біблію?

— Дік, — відповів хтось із них.

— Дік… Ну, Діку, молися, — сказав Сільвер, — ти-бо вже своє відплавав. Згадаєш моє слово.

Та раптом втрутився здоровань із жовтими очима.

— Досить балачок, Джоне Сільвере, — сказав він. — За звичаєм джентльменів удачі команда зібралася і вирішила послати тобі чорну мітку. Переверни її, як прийнято за нашим звичаєм, і прочитай, що на ній написано. Тоді ти інакше почнеш балакати.

— Дякую, Джордже, — відповів Сільвер. — Ти у нас людина діла, знаєш напам'ять наші звичаї… І що ж тут написано? Ага! «Скинуто». То он у чому річ! А який почерк, де ти вчився каліграфії, Джордже? Та ти, брате, чи не на моє місце претендуєш? Я навіть не здивуюся, якщо тебе оберуть капітаном. Дай-но мені, будь ласка, головешку, а то як не силкуюся запалити люльку, а все дарма.

— Біжу подати!.. — відмовив Джордж. — Не мороч голову. Тебе послухаєш, забудеш із чим прийшов. Але ти вже накомандувався, годі. Злазь із бочки і не заважай обирати нового капітана!

— Певно, я переоцінив твою обізнаність у наших звичаях, — з відвертим презирством заперечив Сільвер. — Та це нічого, що ти не все знаєш, достатньо, аби я знав. Тож тобі доведеться трохи почекати, бо поки що я ваш капітан. Ви мусите висловити свої обвинувачення і вислухати мою відповідь. А доти ваша чорна мітка не вартує й дірки від бублика. Кінець діло хвалить.

— Не хвилюйся. Все буде честь по честі, звичаю ми дотримаємося, — відповів Джордж. — Слухай наші претензії. По-перше, ти провалив справу. І заперечити цього ти просто не зможеш. По-друге, ти дозволив нашим ворогам піти, хоча вони були тут, як гризуни у мишоловці. Навіщо вони хотіли піти, ми не знаємо. Але вони цього хотіли, а значить, це суперечило нашим інтересам. По-третє, ти заборонив переслідувати їх. Знаєш, Джоне Сільвере, ми тебе наскрізь бачимо! Ти, як то кажуть, і вашим і нашим… І останнє, ти заступився за цього шмаркача.

— То це все? — преспокійно уточнив Сільвер.

— Цього досить із головою, — відповів Джордж. — Через те, що ти такий шлапак, нас повісять сушитися на сонечку.

— А тепер послухайте мою відповідь на всі чотири претензії. Я почну від першої. Кажете, я провалив справу? Ви ж добре знаєте, чого я хотів. Якби ви мене послухали, то зараз ми усі в повному складі сиділи б на