Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Розділ 27

Під ранок Аліка Олисевича розбудив дзвінок мобільного, що доносився з боку дверей. Розбудити – розбудив, але з канапи не підняв. За вікном було ще темно. Ледь чутно шарудів дрібний дощ, і мелодія мобільного на фоні дощу звучала приємно і зовсім не дратівливо. Не виникало ані найменшого бажання її відключити. І вона тривала з перервами кілька разів. Алік лежав на спині й дивився в стелю. Ось знову чутний тільки дощ, але, напевно, зараз знову заграє мобільник! І дійсно, мобільник звучав іще двічі, перш ніж остаточно замовк. Алік перевернувся на живіт і знову задрімав.

Десь близько дев'ятої йому захотілося випити кави. Підвівся і згадав про мобільник, що дзвонив раніше. Витягнув його з кишені куртки. П'ять дзвінків од Рябцева. Перший – о шостій ранку!

«Що з ним скоїлося?» – подумав. Передзвонив.

– Ти новини по радіо слухав? – схвильовано запитав Рябцев, навіть не привітавшись.

– Та я щойно прокинувся!

– Так спочатку послухай, потім згадай, що я тобі говорив, а потім знову передзвони мені! – випалив колишній кадебешник і відключився.

Спантеличений Алік озирнувся на піч, на заготовлену з вечора джезву,[4] на скляну банку з меленою кавою, щільно закриту капроновою кришкою.

– Новини чи кава? – запитав Алік сам себе. І сам собі відповів: – Кава!

Хвилин через двадцять він-таки ввімкнув телевізор, але там по єдиному каналу, що нормально показував, ішов прогноз погоди.

Алік знову набрав номер Рябцева.

– Я нічого не знайшов, – сказав йому. – А що там передавали?

– Нічне пограбування рибного магазину на Липинського, через вибиту вітрину винесли всю живу рибу. На місці злочину залишено декілька пташиних пір'їн. За останні два дні – п'ять однакових нападів на жінок. Нічого не викрадено, обличчя та руки жінок поколені тонкими гострими предметами, у двох наскрізь пробиті щоки, в однієї відірвано вухо. Напади були здійснені в одному районі між дванадцятою та другою годинами ночі!

– Я не Шерлок Холмс, – сказав Алік і зітхнув. – І рибу я, до речі, майже не їм!

– Я не закінчив, – знову заговорив Рябцев. – Одна з потерпілих стверджує, що на неї напали два величезних білих птаха.

– Ну і що? – Алік, хоч як напружувався, щиро бажаючи зрозуміти схвильованість колишнього капітана КДБ, а все безрезультатно. Ну, пограбування магазину… Ну, нічні маніячні напади на жінок… Що тут нового? Жінок, звичайно, шкода! Але, слава Богу, що живими залишилися! Нехай не бродять по нічному місту, тоді й нападів не буде!

– Всі жертви стверджують, що перед нападами відчули себе погано, їх нудило, а на язиці виступала сіль! Я вже попросив моїх колишніх колег зібрати інформацію! Це те, про що я тобі говорив! Пам'ятаєш?

– Про море? – запитав Алік, згадуючи недавню розмову з колишнім капітаном. – Про Карпатське море?

– Авжеж! Ти ж удома зараз?

– Так.

– Не йди нікуди, я скоро приїду!

Спантеличений розмовою Алік знову влігся на канапу. І тут його немов підкинуло. Він усівся, потер пальцями скроні. Йому згадалось, як ішов він нещодавно вночі додому від Рябцева, із Сихова. Згадалось, як якась незрозуміла сила не дала йому перейти вулицю, як його охопив незрозумілий страх, як повітря наповнилося сіллю, й сіль ця ще довго залишалася на язиці, не даючи йому до ранку заснути й відволіктися від цієї незрозумілої події. Рябцев сказав, що жінки теж відчували на язиці сіль? Тобто з ними відбувалося щось схоже? Але ж на них ще й напали!

Алік сходив у двір по воду, поставив на широку конфорку старої печі чайник, а на другу – джезву. Заварив одночасно і чай, і каву. Чай залишив на потім, на найближче «потім», коли знадобиться глушити чаєм кофеїн, що розбушується у нього всередині. А поки що налив собі філіжанку кави і вийшов з нею в двір, під мжичку.

По Замарстинівській голосніше, ніж зазвичай, через мокру дорогу проїздили машини. Низьке небо обіцяло продовження дощу і, можливо, перетворення мжички на зливу.

«Добре, що він не попросив мене до нього на Сихів приїхати», – подумав Алік про Рябцева.

У таку погоду приємно залишатися вдома, навіть якщо будинок такий маленький, як у Аліка. Така погода тільки підкреслює затишність будь-якого простору, накритого дахом і відгородженого від решти світу власними стінами.

Появі Рябцева у дворі передувало веселе бурчання мотора його «piaggio». Колишній капітан, одначе, був невеселий на обличчі. Зайшовши в житло Аліка, він стягнув із ніг осінні черевики, зняв синю цератову плащ-накидку. Пройшов і мовчки всівся в крісло біля печі. Піч, як єдине джерело тепла в цьому житлі, вже встигла нагріти повітря.

– Ну, здрастуй! – Рябцев утупився у вічі Аліку, що сидів на вічно розкладеній канапі. – Що робитимемо?

– А що ми можемо робити? – Алік знизав плечима.

– Треба рятувати місто! Це ж наше місто! Треба бити в усі дзвони! Повідомити в «жовті» газети – вони напевне здіймуть галас! Он через якогось негідника «доктора Пі» скільки галасу! А тут справи серйозніші! Може, хоч тоді міліція та контора замисляться про те, що відбувається, та про його можливі наслідки?

Алік мовчки закивав. Те, що ця тема має бути набагато ближчою «жовтій пресі», ніж йому, серйозній людині, що працює освітлювачем сцени в оперному театрі, не викликало в нього сумнівів. Але тільки чому тоді капітан приїхав сюди, до нього на Замарстинівську, а не вирушив одразу до редакції газети «Експрес»?

– Ну що? – порушив паузу голос Рябцева. – Думаймо разом!

– Я готовий, – Алік подивився на колишнього капітана цілком серйозно. – Тільки я не знаю, як і про що думати!

– Ні, ти не турбуйся! – Рябцев, отримавши позитивний сигнал від Аліка, розслабився. – Я говоритиму, а ти слухай і реагуй! Так ми швидко складемо план дій і почнемо ці дії! Так у нас було заведено в конторі – завжди працювало. Один говорить, двоє-троє слухають і коригують. Отже, що ми маємо? Аномальні природні явища. – Рябцев утупився у вічі Аліку.

Алік зрозумів, чого від нього хоче його давній знайомий, і кивнув. Рябцев діловито всміхнувся й теж кивнув. І вів далі.

– Аномальні природні явища, які ми вже зафіксували: вихід назовні солоного морського повітря з явною присутністю йоду в різних районах міста.

Алік кивнув.