Читати книгу - "Генерали імперії"

— До речі, Дорошенко, здається, і мій родич. Так, так, родак. Син його одружився з Параскевою Пушкіною… Цікаво. Хоч старий Дорошенко й ненавидів руських, а от же — іронія долі! — йому довелося з руськими породичатися. Мудро вчинив московський уряд, коли одружив цього сепаратиста з московською дворянкою і поселив у Ярополчому. А праправнучка його… Світ, виявляється, такий тісний. Праправнучка його просто… ні, вона просто чарівна. Я вже нею зачарований!

Друзі легенько посміювалися з поета, який і сам любив кепкувати, і влучні жарти цінував.

— Олександре, ти, здається, не тільки цією Наталі Гончаровою зачарований, а — огончарований!

— Огончарований? — сміявся поет молодо, радо й щасливо, відчуваючи вже тоді, що б там не було, як би доля не повернулася до нього, а вона, Наташа Гончарова, буде таки його. — Вельми дотепно. І, здається, правдиво.

— Але — стережися! Ти досвідчений ловелас, але ж і Наталі не простий горішок!

— Я теж не з простаків. Други, відрекомендуйте мене юній діві. Зведіть мене з нею. Мушу їй закрутити голову. Ах, як здорово, що я приїхав у Москву саме цієї зими. Не раніше й не пізніше, а — якраз. Це моя судьба! Геть сумніви, геть хандру! Я залюбки залишаюся в Москві. До весни! А на той час юне диво Гончарових, думаю, буде моїм. Не вперше мені за се любе діло братися…

…І все в нього було вже десь там, за літами, за життям — і молодість, і любов, і стрімке зростання від козака до гетьмана держави, і саме гетьманування, перемоги й поразки, боріння, служіння ідеї об’єднання України… Зрештою, десь там, за туманами, за далями, за чужими краями була й Україна, назавжди втрачена Україна, та Україна, яку він так і не зміг об’єднати і зробити її вільною, а попереду — чужа чужаниця, Москва, доживання віку в Ярополчому вольним невольником, у вільній неволі… Все було позаду, але старим він тоді ще не був — що ні, то ні.

Олександр Пушкін вмістить портрет Дорошенка (досить симпатичний) у власних примітках до «Полтави», а в тексті поеми теж його згадає. У тому розділі, де йдеться про боротьбу українців за свої права і вольності. Коли вже Карл XII ішов

…на древнюю Москву,

Взметая русские дружины,

Украйна глухо волновалась…

Давно в ней искра разгоралась…

…Теперь бы грянуть нам войною

На ненавистную Москву!

Когда бы старый Дорошенко,

Иль Самойлович молодой,

Иль наш Палий, иль Гордиенко

Владели силой войсковой;

Тогда б в снегах чужбины дальней

Не погибали казаки

И Малороссии печальной

Освобождались уж полки…

Петра Дорошенка в поемі названо старим. Яка несправедливість! Та й скільки йому тоді було, коли його привезли до Москви? Всього лише п’ятдесят п’ять, для справжнього мужа це лише розквіт. Та й коли б він був справді старим (як чоловік), то не мав би Олександр Сергійович через століття своєї чарівливої Наталі, яка, на жаль, вкоротить йому й без того молодого віку, але це вже інша тема.

До речі, Тарас Шевченко, який з великою симпатією ставився до гетьмана Петра Дорошенка, теж… туди. Називав його… старим. Хоча б у поезії «Заступила чорна хмара…»: «А ти, старий Дорошенку…» і т. д. (Про цю поему мовлено буде в іншому місці нашої розповіді).

Шевченкові на час написання згадуваної поеми йшов 31 рік. Дорошенкові, як він поклав у Чигирині булаву (про це і йдеться в поемі) було 49 років, тож із Шевченкового віку (31 рік) Дорошенко й здався старим у його 49. Як і 33–літньому, на час написання поеми «Полтава» Пушкіну 57–літній гетьман теж здавався вже старим. А він же тільки у 57 втретє одружився.

Ні, Петро Дорофійович і тоді був молодим, і пізніше теж буде молодим. Хоча б тому, що він воїн, за волю своєї батьківщини боровся, а воїни ніколи не бувають старими.

Виправдовуючи Мазепу за різницю віку його і юної Кочубеївни, один з критиків «Полтави» ще в 1910 році зауважить: «Мазепа був воїн. А воїн ніколи не може бути старим. В бою всі молоді». Браво!

«И Мария, полюбившая конный строй и бранный звон литавр, и клики пред бунчуком и булавой малороссийского владыки, — Мария нашла в Мазепе чудное сочетание двух вечных юностей — поэта и воина».

Поетом — у своїй незрадливій і по-справжньому поетичній любові до України і воїном — теж у своїй незрадливій любові до України, — був і Петро Дорошенко. А хіба воїн — і тим більше, поет, — може бути хоч коли-небудь старим?

І в словах московита, сучасника нашого героя, про те, що «Гетман Петро был муж зело красен собою…» вже проглядає молодість, хоч йому тоді й було 57 років. Але для воїна — хіба то вік? Недарма ж він і Агафії Єропкіній видавався молодим, і вона все життя, що з ним жила, була переконана: чоловік у неї на диво молодий! Та й четверо дітей, що їх вона народила від нього, теж свідчили про його потенціал молодості, не розтраченої ним. І в словах: «Гетман Петро был муж зело красен собою» можна сказати тільки про вродливого і молодого — хай не роками, так душею — чоловіка.

Долю свою, як відомо, і на доброму коні не обскачеш. Що випало на роду — те й буде. А Петро Дорофійович на бойовому коні більшу частину свого життя провів, тож знав, що це так. Не об’їдеш. Що тобі випало, те й приймай. І дякуй Богу, бо іншим буває ще гірше.

Своєї долі гетьман і не об’їхав. І невдачі в Україні, і останній програш під рідним Чигирином, коли мусив здатися чужому князеві та своєму, запопадливому прислужнику Москви, і саму Московію, і прадавнє село Ярополче під Волоком Ламським, і Агафію Єропкіну, — Солодку Гапочку, — мабуть, так йому на роду було написано. Чашу йому таку доля піднесла, тож випив її, гірку, до дна. Але якраз там, на денці гіркої чаші, в згустку терпкої гіркоти, вже наприкінці життя і посмакував він останнім медом, що все ж таки, здається, трохи підсолодив йому кінець життя.

У п’ятдесят сім йому більше, як тридцять п’ять — сорок і не давали — чоловіче молодецтво ніколи гетьману не було чужим. Розмінявши вже шостий десяток, зберіг істинно козацьку вроду і в душі, і в тілі. Духом ніколи не падав. Такий вдався. Мабуть, від діда Михайла, який теж