Читати книгу - "Генерали імперії"

…Ні Загряжські, ні тим паче Гончарови вродою-красою (на відміну від чинів та багатств) не відзначалися, тож зовнішніми даними ні сяйнути, ні хоча б похвастати ніколи не могли. По тій причині, що не було чим. Чи — ким. Бо такими вдавалися — пересічними. І діти їхні, й онуки та правнуки теж у батьків такими собі вдавалися і з маси невродливців ніколи не виділялися.

І раптом одна з них — Наталі, або ж просто Наташка, — внучка Загряжських, донька Гончарова — красунею небаченою в тих родах вигулькнула, чарівною, як казали, квіткою розквітла в чахлому саду.

У кого така вдалася?

Хто в їхніх родах і в якому поколінні був красенем?

Виявилось, не хто, а сам засновник роду, прадід Наталчиної матері, теж Наталі. Ба, ба, та це ж він, малоросійський гетьман Петро Дорофійович Дорошенко писаним красенем був! Єдиний вродливець у двох родах — Загряжських і Гончарових! Навіть його сучасники свідчили: гетьман Петро був зело красен собою… Більше нікому в їхніх родах було ощасливити вродою Наталі Гончарову. Це він, прапрадід-красень, через покоління передав праправнучці своїй вроду українську, чи як у Москві казали, малоросійську, або ще «южную»… І всі про юну Наталоньку Гончарову заговорили і почали наголошувати, що вона — праправнучка самого гетьмана Дорошенка! З тим досить рідкісним, як для Москви, титулом — праправнучка малоросійського гетьмана — і з’явилася дівчина на московських балах взимку 1828 року, і те, чийого вона роду, стало як наче б візитівкою, її чи не найбільшим — після вроди — скарбом. Ось тоді у вищому світі Москви, але у зв’язку з новою примою московських балів, і виринуло з більш як столітнього забуття ім’я українського гетьмана, ворога, до речі, Росії, як «затаврував» його Пушкін…

— Дорошенко?.. Хто?.. Хто такий?.. — швидко питав Пушкін московських друзів, як вперше побачив на балу Наталі Гончарову і почув, чия вона праправнучка. — Який Дорошенко?.. Хоча… Щось вчувається малоросійське… Судячи по прізвищу… А-а… Він, голубчик, малоросійський гетьман Дорошенко, який, здається, чи не найбільше не любив руських. Себто їх ненавидів. Нас тодішніх… Пригадую, я писав про нього у примітках до поеми «Полтава». Пам’ятаю, пам’ятаю… Справді, красивий був малорос! Вродою своєю, а не політикою, бо необачно воював з Росією. Воював доти — от упертий малорос! — доки Росія його не висмикнула з України і не відправила у Ярополче на вічне поселення — без права повернення в свою Україну. А втім, для ворогів такого рангу як Дорошенко це був почесний варіант, бо інших малоросійських гетьманів цар відправляв у Сибір, в який-небудь Тобольськ на Іртиші…

— Ось його врода і передалася його ж праправнучці.

— Хоч тут Дорошенко прислужився Росії, як ненавидів за її — нашу, до речі, — імперську політику, за володарювання над іншими. В тім числі й над милою його серцю Украйною… Максимович давав мені малоросійські народні пісні — поезія! Істинні перли! Я, коли мандрував цим дивним краєм, коли писав «Полтаву», був у захопленні від Украйни. А які жінки там, на півдні, де тече величавий Дніпро! Не дивно, що навіть старий Мазепа не встояв перед їхніми чарами!

— І зокрема, перед однією юною особою, перед Марією Кочубеївною, — вставив хтось із друзів. Скориставшись паузою в бесіді, процитував по пам’яті:

И то сказать: в Полтаве нет

Красавицы, Марии равной.

Она свежа, как вешний цвет,

Взлелеяный в тени дубравной.

Как тополь киевских высот,

Она стройна. Ея движенья

То лебедя пустынных вод

Напоминают плавный хоровод,

То лани быстрыя стремленье.

Как пена, грудь ея бела.

Вокруг высокаго чела,

Как тучи, локоны чернеют.

Звездой блестят ея глаза;

Ея уста, как роза, рдеют.

Но не единая краса

(Мгновенный цвет!) молвою шумной

В младой Марии почтена:

Везде прославилась она

Девицей скромной и разумной.

За то завидных женихов

Ей шлет Украйна и Россия;

Но от венца, как от оков,

Бежит пугливая Мария.

Всем женихам отказ — и вот

За ней сам Гетман сватов шлет…

Пушкін, слухаючи свого друга-шанувальника, був у захопленні. Але не тому, що пролунали з уст московського юнака його власні рядки (почуття гумору ще ніколи не зраджувало поета, хоч він і вважав себе за такого, що вже належить країні, адже власною творчістю не завжди був задоволений, бо творчі вимоги до самого себе зростали постійно, особливо в останні роки), а тому, що рядки, писані ним про кохану гетьмана Мазепи, здалися йому такими, що підходили і до праправнучки гетьмана Дорошенка… А раптом тут якась символіка? Тільки-но він закінчив «Полтаву» — жовтень 1828–го — і поема ще не вийшла в світ, але вже в обох столицях ходила у списках по руках, як Україна нагадала йому про себе — він зустрів у Москві праправнучку одного з її найвідоміших і найнепокірніших до Росії гетьманів.

«Полтаву» він писав у якомусь гарячковитому збудженні. Ледь чи не хворобливому, але вельми приємному і радісному. Бо іноді здавалося, що жив не на землі, а в небесах витав, хоч дні його тоді й минали в частих поїздках то в Москву, то в Петербург. В серпні того року почали над його головою згущуватися хмари неприємностей, коли виникла серйозна справа про елегію «Андре Шеньє» та поему «Гавриліада». По елегії закінчилося тим, що Державна Рада Росії винесла вирок: запровадити над поетом таємний нагляд як над неблагонадійним. Постанову особисто затвердив Микола I. Особлива комісія, створена за вказівкою імператора, прискіпливо зайнялася його «Гавриліадою». Імператор назвав її «мерзостью». І він змушений був відкараскатися від тієї «мерзости», поклявшись — іншого виходу не було, — що то не його твір. Ледве-ледве викрутився від авторства не зовсім пристойної речі. Почалася смуга невезіння, непевності. Тривога, бездіяльність, карти до ранку, значні програші. Та ще звичне відчуття безпритульності і непотрібності в цьому світі… Але тієї осені його врятувала «Полтава», яку він писав у захопленні. Віршовані рядки приходили до нього навіть уві сні… Коли ж завершив поему — ожив. І навіть спробував було підбити клинці до однієї знайомої на ймення Марія (тому й героїню «Полтави» Матрьону Кочубей перейменував на Марію). Про неї писав, що вона «цветок в пустыне, соловей в дичи лесной, перл в море» і що він «намерен на днях в нее влюбиться». Проте з Марією тоді нічого не вийшло. Він так же швидко, як захопився, так і охолов. І тут на обрії з’явилася вона, Наташка Гончарова. Він так захопився праправнучкою Дорошенка, що й білого світу без неї вже не уявляв. І те,