Читати книгу - "Кобзар 2000. Soft"

А карти за столом літали з подвоєною швидкістю. Носатий як-раз неохайно тасував колоду, коли до купе повернувся дядько з верхньої полиці. Він поважно оглянув компанію, потягнув повітря носом і сказав:

- Чую чос.

Щиро зізнаюсь, я не зрозуміла, що він має на увазі. Але за столом зрозуміли. В наступну мить носатий припинив тасувати і подивився на молодика. Той якось нервово смикнувся, а тоді удавано-весело сказав:

- Гайда, в ресторані дограємо. Бо дівчині осьо спати треба.

- Ага, - і собі зрадів носатий. - Заразом знайомство обмиємо.

Компанія миттєво підхопилася і, почекавши в коридорі, поки лисун видобуде зі своїх запасів чергову порцію грошей, ушилася до вагона-ресторану.

В купе зразу стало просторо і якось світліше. Я зітхнула з полегкістю.

- Вам допомогти? - Дядько з верхньої полиці галантно взявся розкладати мій матрац.

- Дякую.

Був він підстаркуватий, сивий - типовий попутник, і очі такі світлі, навіть трошки безпомічні.

- Може, мені вийти, поки ви перевдягнетесь?

- Та ні, чесно кажучи, я поки що спати не збиралася. Просто хотілося припинити це неподобство.

- Яке неподобство?

- Ну, як ці двоє обігравали цього, - я показала пальцем на сусідню полицю. - А ще вигляд робили, що незнайомі.

- Молодь, - презирливо сказав сусіда. - Борзота. Нічого до пуття не вміють.

Цікаво.

Я взагалі не дуже великий психолог, але трошки розуміюся на людях. Тому остання фраза примусила уважніше придивитися до сивого попутника.

Придивилася і нічого особливого не побачила. Дядько як дядько. Навіть приємний. Принаймні викликає довіру. Такого можна лишити в купе самого, не боячись, що залізе до сумочки.

Сусіда витлумачив мій погляд по-своєму.

- Ой, пробачте, я не представився. Федір Іванович, - він трохи підвівся, але одразу ж гепнувся назад, тому що потяг раптово прискорився.

За журналістською звичкою я відрекомендувалася повністю:

- Шпільова Людмила.

Неординарне прізвище, яким нагородив мене батько, завдавало багато клопоту в дитинстві, і в університеті я була Шпилькою, тому вже давно не дивувалася іронічній реакції співрозмовників, але те, що продемонстрував сивий, було занадто. Він спочатку витріщив очі, а потім відкинувся назад і щиро зареготав.

- Чого ви смієтесь? - Образилась я.

- Ой, пробачте, - він так щиро реготав, що аж сльози виступили на очах. І врешті я теж не змогла стриматись і посміхнулася у відповідь.

- Ви, будь ласка, не подумайте, що це я з вас, просто ситуація така… ви й самі не уявляєте.

Поки він одсміювався, я вирішила зробити філософське зауваження:

- Німці кажуть, що мати прізвище Мюллер все одно що не мати ніякого. А для журналіста краще бути Шпільовою, чим Кравченко чи, скажімо, Петренко.

- А ви журналіст? - зацікавився сусіда, оста-точно відсапавшись.

- Так, у мене друга найдавніша професія, хоч це і здається вам смішним.

- Ну що ви, ні в якому разі! - Замахав він руками у відповідь. - Просто шпільовим на-зивають гравця, інакше кажучи, шулера. Це від німецького “шпіль”, тобто гра. А тут якраз гра і відбувалася, і ці, як ви висловились, “двоє”, - при цих словах старий досить дотепно спародіював мій гребливий рух у бік сусідньої полиці, - так ці двоє і є шпі-льові.

- А лисий? - поцікавилась я.

- Лисий якраз ні. Він не шпільовий. Тепер ви розумієте, чому я так сміявся?

- Тепер розумію, - я і сама мимоволі посміхнулася, згадуючи сусідів. - А що ви їм сказали?

- Я сказав? - дядько грайливо посміхнувся. “Ну от, - подумала я. - Зараз почне залицятися. Тільки цього не вистачало”.

Певно, моє обличчя було досить виразним, тому що грайлива посмішка зразу зникла. Хоча очі продовжували веселитися.

- Я дав їм зрозуміти, що бачу, як вони підтасовують карти.

- Підтасовують… - Я зосередилась, намагаючись пригадати. - Коли це вони підтасовували?

Сусіда лагідно похитав головою:

- Ви не могли цього помітити. Є такий зіхер, називається “чос”. Він має дуже характерний звук. Я зайшов до купе і сказав, що чую чос.

- А ви самі хто? - прямо і грубо видала я, напевне від розгубленості.

- Федір Іванович. Пенсіонер. З учорашнього дня.

- А до вчорашнього дня?

- А ви в газеті не напишете? - оченята його знов грайливо звузилися.

- Ні, я по культурі спеціалізуюсь.

- А… по культурі. - Він замислився невідомо над чим. - Хоча… якщо захочете, пишіть. Все одно з учорашнього дня я в зав’язці. Ну так от. Позавчора і багато років до того я був професійним гравцем, який живе з того, що виграє в азартні ігри. Інакше кажучи, шпільовим.

- Тобто ви разом з цими? - розгубилась я.

- Ну що ви. Як ви могли подумати? З такими, як ці, жоден пристойний гравець працювати не буде. Це дешеві гонщики, а мій рівень був зовсім іншим. Я працював всерйоз. Мене весь шпільовий світ знає. Ідіть, спитайте, хто такий Шаляпін.

- Шаляпін?

- Це моє прізвисько.

- Чекайте, чекайте… - і тут до мене справді почав доходити весь гумор ситуації.

Тобто цей Шаляпін насправді виявився шпільовим, і ті двоє, і я… Я щиро зареготала, так само, як щойно реготав сусіда. Це ж здохнути можна! Виходить, що в купе усі, крім лисого, були шпільовими.

Сусіда, що назвався Федором Івановичем, терпляче чекав, поки мине мій напад веселощів. Він взагалі дуже змінився за останні кілька хвилин. У погляді з’явився метал, спина випрямилась і чоло прорізали глибокі зморшки. Сусіда явно про щось думав.

- А знаєте, - почав він, щойно я змогла щось чути. - В принципі, я не буду заперечувати, якщо ви про мене напишете. Я навіть буду вам вдячний. Все одно, як я вже казав, з учорашнього дня в зав’язці.

- Чому? - закинула я, приводячи обличчя до ладу після довгого сміху. - Перекувалися?

- Ага! Оце б ви перекувалися і кинули писати… Катка, серце моє, це фах, і ми можемо ще посперечатися, яка з наших професій давніша. А, до речі, також, хто з нас більш моральний, шпільові чи журналісти.

- Я займаюся культурою!

Терпіти не можу, коли наїжджають на наш фах, хоча, щиро кажучи, є за що.

- Я теж свого часу займався культурою, - несподівано хихотнув мій сусіда. - Цілих два роки бомбив фраєрів з філармонії. Тоді і став Шаляпіним.

- Ну добре, - я примирливо пересіла обличчям до столика. - Мінералку будете?

Федір Іванович завбачливо взяв з моїх рук пляшку, відкоркував, налив півсклянки і посунув воду до мене.

- Дякую, - сказала я, надпиваючи. - А цікаво, чому ви зупинили ваших колег? Це ж виходить не зовсім етично. Вони… так би мовити… при виконанні службових обов’язків.