Читати книгу - "Убити пересмішника"

Діл здивовано глянув Аттікусу вслід.

— Він жартує,— пояснила я.— Він має на увазі, щоб ти помився. Бач, я ж казала, що Аттікус тобі нічого поганого не зробить.

Джем стояв у кутку самотній, пригнічений — зрадник.

— Я не міг йому не сказати, Діл,— мовив він.— Не можна утекти за триста миль — і ні слова матері.

Ми мовчки вийшли з кімнати.

Діл їв і їв... З учорашнього вечора у нього в роті й крихти не було. Всі свої гроші він витратив на квиток, сів у поїзд, — а це йому не вперше,— теревенив спокійнісінько з кондуктором, який уже знав його. Але Діл не посмів скористатися з існуючого правила щодо дітей, які їдуть самі на далеку відстань: якщо загубиш гроші, кондуктор повинен дати на обід, а по приїзді батько має повернути борг.

Діл умолотив геть усе, що лишилося від вечері, і хотів дістати з буфета банку тушкованої свинини з бобами, коли в коридорі почувся голос міс Рейчел:

— О боже!

Діл затремтів, як заєць.

Проте він мужньо витримав перший натиск: «Ну, зажди, я тебе швидко відвезу додому!», «Батьки там хвилюються, місця собі не знаходять!»; спокійно вислухав «І все це тобі від Гаррісів передалося»; всміхнувся, коли почув «Можеш перебути тут одну ніч», а коли тітка нарешті обняла його, то відповів їй тим самим.

Аттікус зсунув на лоб окуляри і витер долонею обличчя.

— Ваш батько стомився,— подала нарешті голос тітка Олександра. Вона весь час була тут, але, приголомшена, мабуть, не могла вимовити слова.— Пора спати, діти.

Ми пішли, а вони лишилися в їдальні, Аттікус усе що старанно витирав обличчя.

— Насильство, бійка, втікачі,— почули ми глузливий голос батька.— Цікаво, чого можна ждати за годину...

Оскільки все обійшлося краще, ніж можна було сподіватися, ми з Ділом вирішили бути ввічливими з Джемом. До того ж Ділові доведеться спати в його кімнаті — вважатимемо, що нічого не сталося. Я наділа піжаму, взяла книжку, але скоро відчула, що очі мені злипаються. Діла і Джема не чути було; я погасила світло, у Джема під дверима теж не побачила світлої смужки.

Певно, я довгенько спала, бо коли прокинулася, хтось легенько штовхнув мене у бік. Світло місяця тьмяно освітлювало кімнату.

— Посунься, Всевидько.

— Він думав, що не можна не сказати,— промимрила я сонно.— Ти не сердься на нього.

Діл заліз у ліжко.

— А я не серджусь. Я просто хочу спати з тобою. Ти прокинулась?

Я таки прокинулася, хоч і не зовсім.

— Нащо тобі було це робити?

Діл не відповів.

— Я кажу, нащо тобі було тікати з дому? Він і справді такий лихий?

— Ні...

— Ти якось писав, що ви збираєтесь робити човен. Зробили?

— Він тільки обіцяв. Ми й не починали.

Я трохи підвелась і, спершись на лікоть, у темряві розглядала Діла.

— Не треба було тікати. У дорослих це часто буває — обіцяють і не роблять.

— Ні, я втік не через те. Розумієш, він... вони... ніякої уваги на мене...

Мені така причина здалася дивною. Невже через це треба тікати з дому?

— Як це?

— Ну, їх майже ніколи немає вдома, а коли бувають, то зачиняються в своїй кімнаті і сидять.

— І що ж вони там роблять?

— Нічого, сидять собі й читають... Я їм не потрібен.

Я підсунула подушку до спинки ліжка і сіла.

— Я тобі щось скажу, Діл. Сьогодні ввечері мені теж хотілося втекти, бо всі наші були тут. А це ні до чого, Діл, щоб батьки весь час були з нами.

Стомлений, напівсонний Діл зітхнув.

— На добраніч, Діл... А знаєш, Аттікус цілими днями не буває вдома, інколи до півночі затримується — то на законодавчих зборах сидить, то ще десь... І не треба, щоб вони були весь час з нами, Діл,— робити нічого не дадуть.

— Не в тому річ.

Діл пояснював мені, а я думала: що це було б за життя, якби Джем був інший, навіть не такий, як він тепер, що б я робила, якби відчула, що Аттікусу не потрібна ні я, ні моя допомога чи порада. Але ні, він дня не зміг би прожити без мене. Навіть Келпурнія без мене обійтися не може. Я їм потрібна.

— Діл, ти щось не те кажеш. Твої батьки без тебе теж не можуть. Напевно, розсердилися на тебе, от і все. Я тобі скажу, що робити...

Але Діл уперто правив своє:

— Зрозумій мене — їм справді без мене багато краще, я їм нічим не допомагаю. Вони не злі. І купляють мені все, чого забажаю, але, повір, набридло: «Ось те, що ти хотів, іди гуляти», «У тебе й так всього повно в кімнаті» або «Ось тобі книжка — іди й читай».— Далі Діл намагався говорити басом: — «Що ти за хлопець? Інші діти бігають, грають в бейсбол, а не тиняються по дому та докучають батькам». Потім Діл знову розповідав своїм звичайним голосом. — Ні, вони не злі. Вони цілують мене, обнімають, і «На добраніч» кажуть, «Доброго ранку», «До побачення», і що люблять мене... Всевидько, ти б хотіла, щоб у нас була дитина?

— А де її взяти?

Діл чув про одного чоловіка, у якого є човен, на ньому він пробирається до окутаного туманом острова, а на тому острові багато маленьких дітей — можна було б замовити, щоб привіз одне...

— Все це неправда. Тітка казала, що бог кидає маленьких дітей через димохід. Здається, вона так сказала, хоч я тоді як слід не розібрала.

— Ні, зовсім це не так. У людей діти народжуються... Але можна придбати і в цього чоловіка з човном; їх на острові багато, тільки вони сплять. Чоловік дихне на дитинку — вона й оживає...

Діл знову поринув у мрії. Його багата уява завжди була щедра на чудесні картини. Він устигав прочитати дві книжки, поки я читала одну. Але над усе він любив щось вигадувати. Він блискавично розв’язував задачі на додавання і віднімання, проте віддавав перевагу своєму власному, ним створеному туманному світові, де сплять малята, ждучи, поки чиясь рука торкнеться їх, як ранкових квітів. Він розповідав, поки нарешті заснув сам і мене приспав, але серед тиші туманного острова мені раптом невиразно привидівся сірий непривітний будинок з похмурими темно-бурими дверима.

— Діл...

— М-м-м?

— Як ти думаєш, чому Страхолюд Редлі не втік з дому?

Діл протяжно