Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Такі люди заходили, наприклад, у друкарню і питали непевним голосом: може, потрібний коректор? Може, комівояжер? Може, агент? А може — посильний? Дехто з них таки влаштовувався. Були це здебільшого комівояжери та агенти-рекламники. Захлинаючись словами, вони з нахабністю ярмаркового фокусника пропонували товари своєї фірми до кольору і вибору публіки: чоловічі ультрамодерні галстуки, китайські шовки, приладдя для автоматичного ліплення вареників, японські фарфорові вироби, книги найрізноманітнішого формату й змісту, рідину для виведення плям, косметику, меблі на виплату, ортопедичне взуття тощо.

Менш спритних, яким не вдалося захопити місце агента фірми, можна було зустріти на рогах вулиць, обвішаних шнурками, дамською шовковою білизною, заполоччю, шовковими сітками, іспанськими гребенями, дитячими іграшками, дзеркальцями з портретами кінозірок на зворотній стороні.

Бронкові треба було вчитись ще чотири роки в гімназії і ще чотири — в університеті. Іншими словами, ще вісім років мусив би хлопець сушити голову різними «аквами» і «вітами» для того, щоб пізніше ходити від хати до хати й продавати дамські рейтузи та підв'язки від грижі.

До того хлопець щораз більше звикатиме до думки, що після закінчення його чекатиме панство. Павлина, коби здорова, втовкмачувала йому ці дурощі, відколи поступив у гімназію. Отже, після меду полин здаватиметься ще гіркішим.

Не радячись в цій справі з дружиною: виховання дочки належало б матері, а виховання сина — батькові, Завадка вирішив послати Бронка вчитись до друкарні, де сам колись проходив науку, — до друкарні Зілінського, де тепер вів справи його син Леон.

В глибині душі Завадки, крім сентименту, жила ще й давня кривда, проте ні сентимент, ні кривда, а міркування чисто практичного характеру вирішили, чому саме в цю друкарню задумав Завадка віддати сина на навчання. Справа в тому, що Леон Зілінський був членом організації власників друкарень, що договором зв'язана з профспілкою друкарів. Працювати в цій друкарні могли лише члени профспілки, отже, вони були якоюсь мірою гарантовані від визиску і самовільного звільнення з роботи принципалом. А крім того, що найважливіше, члена профспілки на старості літ чекала пенсія, в чому Йосиф Завадка переконався на власному досвіді.

Ця пенсія була чи не найбільшою гордістю Йосифа. Був гордий за свою організацію, як бувають горді діти за своїх батьків. Він, між іншим, розцінював цю пенсію і як нагороду за вірність своїй організації.

Яка ж інша недержавна установа гарантуватиме пенсію його синові? Жодна! Отже, вирішено остаточно, що син піде слідами свого батька.

Давненько не був Йосиф у друкарні Леона Зілінського. По-перше, не заходив туди, бо й досі не переставала муляти серце стара кривда. Коли б не ота проклята війна, то друкарня так і залишилася б кооперативною. Скільки б разів не доводилося Завадці проходити повз будинок друкарні, у нього завжди лишалося враження, ніби проходить повз батьківський дім, який неправдою попав у чужі руки.

По-друге, не тягло Завадку до друкарні Зілінського ще й тому, що тепер там майже нікого не було з колишньої ферайни[59]. Дехто не повернувся з війни, як от хоч би Микола. Ще дехто зовсім виїхав з Нашого, двоє пішло на пенсію, як і Завадка.

Йосиф застав Леона в конторі, де він, як личило принципалові, розглядав якісь папери. Завадка здивувався зміні, яка відбулася в Леонові. Несміливий хлопчисько, який соромився навіть свого надмірного росту і тому в юності трохи сутулився, перетворився у гладкого рожевощокого мужчину з статечним голосом і поважною ходою.

Помітивши у дверях контори колишнього робітника свого батька, молодий принципал підвівся йому назустріч. Ця дрібничка відразу якось прихильно настроїла Йосифа до сина Тадея Зілінського.

«Якщо в нього є совість хоч на макове зерно, то він займеться Бронком, щоб трохи спокутувати гріх свого тата».

Після короткого обміну привітаннями і взаємних гречних запитань про здоров'я Леон, наче здогадавшись, з якою метою відвідав його Завадка, відразу ж запропонував йому оглянути друкарню.

Дійсно, чимало змін сталося тут з того часу, відколи Йосиф Завадка покинув своє місце за реалом. Перш за все друкарня розрослася територіально за рахунок двох квартир, де за часів Завадки жили осілі ковалі-цигани з родинами. Тепер стіна, що відділяла друкарню від цих квартир, була розібрана і в новому приміщенні розташовано наборний та палітурний цехи.

Між цехами у малому присінку був обладнаний душ, якого раніше теж не було. Тут, очевидно, колись містилася господарська комора. Приміщення було без вікон, каналізація працювала погано, бо з душової несло, як з клозета. Мабуть, хлопці забігали сюди не тільки щоб помитись.

— Гігієна! — хотів поглузувати Завадка, але Леон, засліплений досягненнями свого господарства, не вловив іронічного тону свого гостя.

— Так, так, гігієна! А хай пан, панє Завадка, зверне увагу на вентилятор, цо?

Вентилятор висів на стіні в найближчому цеху, як ікона, і, незважаючи на нестерпну задуху, не працював. Леон зауважив, що Завадка приглядається до недіючого вентилятора, і поквапливо пояснив:

— Він електричний. Багато, пся крев, з'їдає електрики. Але хай пан, кохани панє Юзеф, не подумає випадково, боронь боже, що це бутафорія! Проше бардзо!

Він включив штепсель, і вентилятор справді запрацював.

— То, проше пана, у кооперативній друкарні могло бути повітря, хоч сокиру вішай, а що стосується приватника, то тут, проше пана, вже й інспектор праці, довірена особа профспілки, і чорт, і диявол. Так, так, панє Завадка, завидувати не доводиться.

Найбільшою новиною, звичайно, була друкарська машина, яка працювала без допомоги накладача.

— Цо пан на то повє, панє Завадка? Га, яка це полегкість в роботі, цо?

Завадці навинулося на язик гірке слово, але він так і не випустив його з рота. Хотілося сказати тому чванькові, що його нова машина так сердечно виручає накладчиць, що аж безробітними їх робить.

Грайфери в новій машині працювали з такою швидкістю, що миготіли перед очима, ніби телефонні стовпи під час їзди поїздом.

— Техніка! — вже без іронії видушує з себе Завадка.

Хоч Йосиф не подавав виду, але його вразив факт, що така технічно досконала машина взагалі є в задрипаному Нашому. Це свідчило про те, що за той час, поки він забавлявся конструюванням замків та ключів у своїй майстерні під повіткою, життя галопом помчало вперед. З другого боку, в його серці зароджувалося щось подібне до гордощів за сина, який працюватиме вже в більш технічно досконалому підприємстві, ніж його батько.

— Техніка… — ще раз повторив Завадка.

Леон гугняво засміявся. Завадка подивився на нього. Перед ним стояла людина, яка переступала вже межу першої молодості. Навколо очей ще не було зморщок, але повіки вже втратили свою юнацьку пружність.

— А ще