Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

До хати входить полковий зброяр і стурбовано каже:

— У селі нікого з наших нема, мабуть, десь відступили. Я теж зараз виїжджаю й раджу вам не баритись. Вашому фурщикові я наказав запрягати коні.

Зброяр виходить, а я лежу й роздумую: не може бути, щоб наші так раптом відступили — таж учора ввечері в селі було повнісінько війська! А втім, могло статись і так, що гайдамаки не витримали ворожого натиску з півдня й півночі і покинули станцію, а за ними подались до містечка Томашполя — єдиної вільної дороги на захід — і частини нашої дивізії. Так чи так, а лежати більше нема чого й треба йти самому до Вапнярки — розвідати, що там і як.

Одягаю шинелю, надіваю на плече ремінь австрійської сумки з білизною та набоями, беру рушницю й кажу до писаря, що вже прокинувся й протирає кулаками очі:

— Я йду на станцію, а ви тим часом одягайтесь, кладіть на воза свою канцелярську скриню й будьте готові.

На вулиці мене вражає густа конденсована тиша, що так не в’яжеться з гамором тривалого бівуаку ще вчора ввечері, немов усе причаїлось і вичікує чогось непевного… Йду не бруківкою, а попід хатами, дарма що від недавніх дощів тут слизько й, ступивши кілька кроків, я мало не впав.

Раптом якийсь дядько, що визирав з-за тину, гукає до мене:

— Куди ти йдеш? Он у село вже денікінці входять!

Хоч я їх ще не бачу, але напевно дядько знає ситуацію ліпше від мене, і я повертаю назад і, ковзаючись у багнюці, біжу до хати, де ми спинились на ночівлю.

Писар солодко потягується, одягаючи шинелю, коли я вскакую до хати й кричу:

— Максиме, мерщій! У село входять денікінці!

Мій крик і наполоханий вигляд немовби струшують усього Максима: він накидає на голову свою металеву каску, хапає на оберемок канцелярську скриню й рушницю і в незастебнутій шинелі нибігає на подвір’я, де наш фурщик уже запріг свої конячки й тривожно чекає.

Писар кидає канцелярську скриню на задок воза, кладе збоку рушницю й помагає фурщикові вивести конячки на бруківку широкого Томашпільського шляху. Максим уже стовбичить на возі, коли вдалині на вулиці показуються денікінці. У зелених англійських шинелях і чорних шапках вони йдуть впоперек вулиці негустою лавою. Побачивши фуру й мене коло неї, вони здалека кричать:

— Бросай оружие! Бросай, мать твою перетак!..

Фурщик розгубився й не знає, що діяти. Я кидаюсь на воза, залягаю за писаревою скринею, як за бруствером, і добре вицілюю середнього солдата, що бере рушницю напереваги. Гримнув постріл, і солдат падає ниць, а інші денікінці розсипаються з середини вулиці, біжать попід хатами й починають стріляти.

— Поганяй, бо вб’ю! — кричу я фурщикові, клацаючи закривкою й вганяючи новий набій у цівку рушниці. Це збуджує фурщика від нерішучості, він вскакує на воза, щосили сіпає віжками й б’є батогом свої конячки. Ворожі кулі дзижчать над нашими головами, я раз у раз нахиляюсь за скринею, щоб загнати в цівку новий набій, але шкоди від моїх пострілів так само, як і від денікінських куль, поки що нема. Та й де там влучити, коли денікінці стріляють на бігу, а мої руки разом із возом підскакують на камінні бруківки!

Мов у швидко прокручуваній кінострічці, бачу, як троє селян, опинившись між двох вогнів, падають ницьма в калюжу, бачу, як вискочив із якоїсь хати півсотенний Рябокляч і помчав щодуху навтьоки, а я відстрілююсь далі…

Читач може подумати, що я хизуюсь своєю хоробрістю. Ні, я ніколи не був хоробрий: мені так само, як усім людям взагалі, хотілося жити й вискочити живим із халепи. Звісно, я міг би, поки денікінці підійдуть, знищити свої посвідчення й об’явитись звичайним рядовим вояком, але той інстинкт, який керує людськими вчинками під час небезпеки, підказав мені не покладатись на ласку ворога, а боронитись, саме в цьому шукаючи порятунку. Тільки й того.

А тим часом шлях повернув у провулок, і стрілянина втихла. Гадаючи, що, як тільки шлях вийде в чисте поле, ми знову попадемо під обстріл нової лави, я кажу писареві, котрий і далі стовбичить очманілий, подати мені його рушницю. Він простягає мені свою зброю, припасену на випадок якоїсь несподіванки, але, матері його ковінька! — закривка писаревої рушниці заіржавіла й не відкривається… Бий тебе сила Божа з таким воякою! Спересердя кидаю набік занехаяну рушницю, дістаю із своєї австрійської сумки обойму й сквапно закладаю в свою магазинку.

Конячки виносять фуру в поле. На щастя, ворожа лава йде дуже далеко. Кілька пострілів донеслось відтіля, але де їм влучити по такій малій та ще й рухливій мішені, як ми на нашій фурі! Однак може пуститись наздоганяти нас ворожа кіннота, тому треба мерщій тікати. Я спускаю ноги з полудрабка й суворо кажу до фурщика:

— Поганяй швидше, бо перше, ніж вони настигнуть нас, я застрілю тебе!

Наляканий фурщик і без того нещадно б’є коні, а мені здається, що фура ледве-ледве посувається.

— Не жалій коні, поганяй їх дужче, бо інакше — смерть усім нам трьом! — загрозливо кричу я фурщикові й пильно вдивляюсь назад. Денікінська лава дедалі зменшується й нарешті зовсім зникає з моїх очей. Не видно й ворожої кінноти. Всі ми троє полегшено зітхаємо, й конячки стишують свій несамовитий біг…

Десь верст за шість чи сім ми наздоганяємо наш кінний ар’єргард. Обминаємо його збоку, далі проїжджаємо повз колони піхоти, гарматну батарею й знову піші колони, що простують до Томашполя.

Десь близько полудня ми в’їжджаємо в Томашпіль, і нашу фуру обступають здивовані й водночас зраділі полковий інспектор Г едина, курінний Луцький, сотник Комарницький та ще дехто з козаків. Річ у тім, що півсотенний Рябокляч прибіг босоніж навпростець до містечка набагато раніше від нас і приніс сумну звістку, що інструктора-інформатора, цебто мене, вбито. Він сам, мовляв, бачив на власні очі, як інструктор-інформатор, відстрілюючись, схилив ниць голову. Справді, я, заганяючи новий набій у цівку рушниці, схилявся за писаревою скринею, і сторонній людині могло здатися, що ворожа куля таки настигла мене…

Мене ляскають по плечу й обіймають. З коротких розпитувань я дізнаюсь, що гайдамаки, стиснуті з півдня й півночі, перед ранком покинули станцію Вапнярку з повибиваними шибками й подзьобаними кулями стінами, а за ними відійшли з пристанційного висілка та села Цапівки інші частини нашої дивізії. Відступали поспішно, й було не до того, щоб бігати по хатах будити заспалих козаків.

Раді, що вискочили з біди, я й