Читати книгу - "Виклик"

— То нічого, дорогенький. Мені теж страшно. Втім, хоч би що сталося, я завжди буду з тобою отут. — І я показую на його серце.

— А як стосовно цього? — питає Ерні, показуючи на свою голову.

— Ти про що?

Малий тяжко зітхає. У нього — як це краще сказати — у нього знічений і винуватий вигляд.

— Відразу по тому, як помер тато, я без проблем міг уявити його. А тепер це дуже важко. Чому так? Боюся, я й тебе не зможу надовго запам'ятати.

Я притягую його до себе і тихенько поколихую.

— Зараз — інакше. Ти вже набагато старший. І ти пам'ятатимеш мене, запевняю тебе. Стосовно ж татка…

Раптом я завмираю — мої слова, мої рухи.

Ерні відхиляється, змахуючи сльози.

— Що таке, матусю? — питає він. — Що ти хотіла сказати?

Та ні, не треба. Не час і не місце.

— Та ні, нічого, манюній. Просто я хочу, щоб ти знав, що татко твій тебе дуже-дуже любив. І я тебе дуже-дуже люблю. Я тебе обожнюю, мій маленький.

Чому ж я раніше не казала йому такого? А треба було, кожного дня.

Розділ 76

Широкий подвійний шезлонг стояв так, аби крізь густі вічнозелені віти було добре видно нічне небо. Пітер і Бейлі витріщалися на океан зірок, сама неосяжність якого навіювала думку про Бога.

— Поглянь, татку, а онде — Великий Віз, — сказала Бейлі.

Пітер простежив за її тонким пальцем, і його погляд зупинився на знайомому сузір'ї, що яскраво виблискувало на чорному тлі. Бейлі вдавала з себе маленьку дівчинку, його доньку. Дуже оригінально. Пітер поцілував її в лоба і притяг до себе, насолоджуючись близькістю її тіла.

— Дякую, що ти тут зараз зі мною, — тихо мовив він.

— Нема за що, — так само тихо відповіла вона.

Пітер доклав чималих зусиль, щоб знайти місце, де він із Бейлі зміг би побути на самоті. І знайшов — на відстані двісті п'ятдесят миль, углибині лісу біля Дорсета в штаті Вермонт. Він не сумнівався, що тут, у викладеному камінням подвір'ячку біля ідилічної, але оснащеної всім необхідним дерев'яної хатини, вони будуть у безпеці від завидющих очей папараці та репортерів. Вони вже й так добре прислужилися йому, викликавши хвилю співчуття. І тепер вони лише дратували Пітера, ніяк не бажаючи дати йому спокій.

Людина не може в своєму горі залишатися сама, еге ж?

Цю хижку орендував Пітерові один з його друзів-адвокатів, коли він натякнув йому, що хоче провести певний час на самоті перед похороном Кетрін та дітей. Звісно, цьому приятелеві зовсім не треба було знати, що на самоті означало наодинці з іншою жінкою. Якщо говорити про похорон, то багато хто вважав, що Пітер надто поспішає, але до біса їх усіх! Після похорону преса нарешті відведе від нього свій прискіпливий недоброзичливий погляд — у цьому Пітер не сумнівався. Похорон стане фінальним актом, після якого репортери відчепляться від нього, це однозначно.

— Як твоє лице? — турботливо спитала Бейлі.

— Заживає, — відповів Пітер.

Вона легенько торкнулася рукою і досі припухлих синців та подряпин навколо його очей і рота.

— А для мене ти з синцями наче ще привабливіший, — прошепотіла Бейлі. — Із подряпинами також.

— Значить, мені варто було дістати по пиці. Тепер я страшенно сексуальний парубок.

Вони весело засміялися, але Бейлі раптом замовкла.

— Щось не так? — спитав Пітер.

— Якось нам негоже сміятися після того, що сталося з твоєю сім'єю, Пітере. Не гнівімо Бога.

— Та ні, все нормально. Сьогодні увечері мене наче попустило. До того ж мені так гарно з тобою, Бейлі. Цей тиждень був для мене надзвичайно важким, і я не знаю, що б і робив без тебе.

Щодо своїх почуттів до Бейлі він не брехав і не придурювався. Йому дійсно було з нею добре.

— Ти не хочеш покохатися зі мною? — спитала вона.

А чому б ні?

Пітер повільно роздягнув свою прекрасну студентку-юристку, на якій, власне, одежі було не надто й багато: шорти, трусики та футболка. Ліфчика на ній не було.

Повністю гола і неймовірно спокуслива, Бейлі стала, розсунувши ноги, над Пітером і розстебнула йому джинси.

Поки вона засовувала руку йому в труси, він уже був «готовий як штик». Повільно, дуже повільно він увійшов у неї. Глибоко-глибоко.

— Так класно! — тихо сказала вона.

— Мені теж.

Пітер млосно заплющив очі, а Бейлі почала ритмічно погойдуватися. Здавалося, вигинаючи спину та стискаючи стегна, вона хотіла увібрати в себе всього Пітера, цілком і повністю.

— О, як гарно, Пітере, — стогнала Бейлі. — Давай, давай, іще, ще! Господи, як класно!

Через кілька хвилин вона кінчила, закричавши при цьому гучніше, аніж будь-коли під час їхніх любощів. Так голосно, що Пітер ледь не пропустив повз вуха ще один звук, який пролунав неподалік. Але він точно щось почув.

— Стривай, що то було? — спитав він, притримуючи Бейлі за талію. — Якийсь звук… ти чула?

— То, мабуть, під нами земля двигтіла, — відповіла Бейлі, грайливо посміхнувшись. — Тепер твоя черга.

Але Пітер і далі пильно прислухався до навколишнього лісу. Він міг заприсягтися, що почув якийсь клацаючий звук, але явно не такий, що його могла видати якась тварина.

Прокляття! Невже їх вистежили?! Невже папараці дізналися про їхнє місцезнаходження?

Вистежили, але не папараці.

Розділ 77

Елен Пірс мала приказку (вона взагалі любила приказки), якою керувалася усе своє свідоме життя: нічим не ризикнеш - нічого й не отримаєш. За сім років своєї роботи в Антинаркотичному бюро вона успішно справлялася з численними груповими ґвалтівниками, наркоділками та мафіозі, один хитріше та злобливіше від одного. Але сміливістю й рішучістю ніхто з них і близько не нагадував Ширлі.

Ширлі, яка народилася у Квінсі й досі зберегла недоторканним свій акцент, понад десять років була особистою секретаркою та помічницею Ієна Макінтайра. Вона не стільки сиділа в приймальні його офісу, скільки царила у довколишньому просторі. Ніхто — і це означало, що дійсно ніхто - не міг зустрітися з Макінтайром без попередньої домовленості, якої того ранку в Елен не було.

Зате тепер у неї була велика чашка чорної кави та булочка. Своєрідний хабар.

— Ось, візьми, — сказала Елен, зупиняючись біля столу Ширлі по дорозі до свого офісу. — Гадаю, ти не проти підкріпитися сьогодні вранці.

Ширлі здивовано підняла брови.

— Дякую,