Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

побачила сина, що лежав долілиць, зверху на чоботях, які ще встиг зняти, і побачила, що цівка крові, яка вже перестала текти, брала початок з його правого вуха. На тілі Хосе Аркадіо не знайшли жодної рани і не змогли встановити, якою зброєю його вбито. Так само неможливим виявилося вибавити з трупа гострий пороховий сморід, дарма що небіжчика тричі обмили мочалкою з милом, потім протерли — спочатку сіллю з оцтом, тоді золою з цитриновим соком, а далі поклали в бочку з жавелем і залишили там на шість годин. Хосе Аркадіо стільки терли, що химерне татуювання помітно поблідло. Коли ж стало ясно, що слід удатися до крайнього заходу (приправити перцем, кмином та лавровим листом і варити цілий день на слабкому вогні), тіло вже почало розкладатися, тож довелося поквапитися з похороном. Небіжчика герметично закрили в спеціальній труні завдовжки два метри тридцять сантиметрів і завширшки один метр десять сантиметрів, зміцненій ізсередини залізними пластинами й загвинченій сталевими болтами, але незважаючи на це пороховий сморід було чутно на всіх вулицях, якими рухалася похоронна процесія. Падре Никанор із здутою і твердою, як барабан, печінкою благословив померлого, не встаючи з ліжка. Дарма що в наступному місяці могилу обмурували кількома шарами цегли, а проміжки між ними забили попелом, тирсою та негашеним вапном, від цвинтаря ще багато років по тому відгонило порохом, аж доки інженери бананової компанії не покрили могилу бетонним панцером. Щойно небіжчика винесли, як Ребека замкнула двері будинку й поховала себе за життя, зодягшися в товсту броню зневаги до цілого світу, якої не вдалося пробити жодній земній спокусі. Вона вийшла на вулицю тільки одного разу, вже зовсім старою бабою, в черевиках кольору срібла і в капелюшку, оздобленому дрібнесенькими квіточками, саме коли через Макондо проходив Вічний Жид і накликав на місто таку спекоту, аж птахи залітали до кімнат, продираючи дротяні сітки на вікнах, і падали мертвими додолу. Востаннє Ребеку бачили живою тієї ночі, коли вона влучним пострілом забила злодія, що намагався виламати двері її дому. Відтоді вже ніхто, крім Археніди, її служниці й повірниці, не зустрічався з нею. Один час подейкували, ніби вона пише послання до єпископа, якого вважає своїм двоюрідним братом, але ніхто не знав, чи одержувала вона відповіді на них. І місто забуло про неї.

Незважаючи на своє тріумфальне повернення, полковник Ауреліано Буендіа не дуже тішився видимим благополуччям. Урядові війська залишали населені пункти без опору, і це створювало у населення, прихильного до лібералів, ілюзію перемоги, якої й не треба було розвіювати, однак самі повстанці добре знали правду, і краще від будь-кого знав її полковник Ауреліано Буендіа. Хоча в нього було понад п'ять тисяч чоловік і він утримував владу над двома прибережними штатами, полковник розумів, що відрізаний від решти країни, притиснутий до моря й перебуває в досить непевному політичному становищі, бо ж коли він наказав відбудувати дзвіницю, зруйновану артилерією урядових військ, хворий падре Никанор зауважив зі свого ліжка: «Якесь безглуздя: захисники віри Христової руйнують храм, а масони наказують його відбудувати». У пошуках рятівної лазівки полковник Ауреліано Буендіа цілі години просиджував на телеграфі, радячись із командирами інших повстанських угруповань, і щоразу виходив звідти з дедалі твердішим переконанням, що війна зайшла в глухий кут. Народ урочисто сповіщали про будь-який успіх лібералів, але полковник Ауреліано Буендіа вимірював на картах дійсний масштаб цих перемог і пересвідчувався, що його переможне військо чимдалі глибше заходить у сельву, і, обороняючись від малярії та москітів, рухається в напрямку, протилежному дійсності. «Ми втрачаємо час, — скаржився він своїм офіцерам. — І далі втрачатимемо його, поки оті запроданці від партії виканючують собі тепленькі місця в конгресі». Під час безсонних ночей, лежачи горілиць у гамаку, почепленому в тій самій кімнаті, де він нещодавно дожидав розстрілу, полковник Ауреліано Буендіа уявляв собі цих зодягнених у чорне законників, які виходять із президентського палацу на крижаний холод рано-вранці, підіймають до вух коміри пальт, потирають руки, шепочуться й мерщій утікають до похмурих нічних кав'ярень, аби обговорити, що насправді мав на увазі президент, сказавши «так», або що він мав на увазі, сказавши «ні», чи навіть обмізкувати, що думав президент, сказавши зовсім протилежне тому, що думав; а тим часом він, полковник Ауреліано Буендіа, в тридцятип'ятиградусну спеку відганяє москітів, відчуваючи, як невблаганно наближається той страшний світанок, коли він буде змушений дати своїм військам наказ кинутися в море.

Однієї такої перейнятої сумнівами й ваганнями ночі, зачувши голос Пілар Тернери, яка співала з солдатами на подвір'ї, він попросив її поворожити на картах. «Бережи рота, — оце й усе, що вдалося дізнатися Пілар Тернері після того, як вона тричі розклала й зібрала карти. — Не можу сказати, що воно означає, але попередження дуже ясне: бережи рота». А через два дні хтось дав одному з ординарців чашку кави без цукру, він передав її другому ординарцеві, а той — третьому, і так — з рук в руки — її нарешті занесли до кабінету полковника Ауреліано Буендіа. Полковник кави не просив, та вже як принесли — випив. Кава містила дозу отруйного горіха, достатню, щоб убити коня. Коли нещасного принесли додому, його м'язи затверділи, зведені корчами, язик був висолоплений. Урсула врятувала сина від смерті. Очистивши йому шлунок блювотними засобами, загорнула в нагріті плюшеві ковдри і два дні годувала яєчними білками, поки в змученому тілі відновилася нормальна температура. На четвертий день він був поза небезпекою. Скоряючись рішучим вимогам Урсули та офіцерів, він пролежав у ліжку ще тиждень. І тільки тоді дізнався, що його віршів не спалено. «Я не хотіла поспішати, — пояснила Урсула. — Коли того вечора я пішла розпалювати піч, то сказала собі: краще зачекати, поки принесуть його мертвого». В тумані тяжкого одужування, оточений запорошеними ляльками Ремедіос, полковник Ауреліано Буендіа перечитував свої рукописи й пригадував усі вирішальні хвилини свого життя. І знову почав писати вірші. Протягом довгих годин хвороби, забувши на якийсь час про мінливості безперспективної війни, він розіклав на складові частини й заримував досвід, здобутий на грані смерті. І тоді його думки зробилися такі ясні, що він міг читати їх зліва направо й навпаки. Якось увечері він запитав полковника Герінельдо Маркеса:

Скажи мені, друже, за що ти воюєш?^

За те, за що й належить, друже, — відповів полковник Герінельдо Маркес, — за велику партію лібералів.

От щасливий, — зауважив полковник Ауреліано Буендіа. — А ось я лиш тепер усвідомив, що воюю через свою гординю.