Читати книгу - "Мартін Іден"

РОЗДІЛ XVIII

У понеділок вранці Джо, кленучи, кидав у пральну машину першу партію білизни.

— Знаєш... — почав він.

— Відчепись! — гаркнув Мартін.

— Вибач, Джо, — сказав він, коли вони йшли обідати.

У Джо на очі навернулися сльози.

— Нічого, друже, — відказав він. — Живемо-бо в пеклі, і нічого тут не вдієш. А знаєш, я тебе за цей час полюбив, їй-богу. Тим-то мені й було трохи прикро. Ти мені зразу припав до серця.

Мартін потиснув йому руку.

— А що, якби кинути все це, — сказав Джо. — Плюнути й податися в світи. Я ніколи не пробував блукати, але це, мабуть, дуже легко. І нічого не треба робити. Лишень подумай — нічого не робити! Ото я хворів на тиф і лежав у лікарні — чудово було! Хоч би знову занедужати.

Минали тижні. Готель був повний, і в пральню раз у раз підкидали додаткові партії тонкої білизни. Вони проявляли дивовижне геройство. Працювали до півночі при електричному світлі, їли похапцем і навіть уранці починали роботу за півгодини до сніданку. Мартін уже не брав холодної купелі: не вистачало часу. Безперервно — темп, темп, темп. Джо дбайливо пильнував хвилини, пильно стеріг їх, жодної не витрачав марно, рахував їх, як скнара золото, і гарячково працював, до нестями, до божевілля, як машина, якій допомагала інша машина, що колись була Мартіном Іденом, людиною.

Тепер рідко траплялося, щоб Мартін Іден думав. Дім його думки було зачинено, вікна позабивано наглухо, а сам він, як тінь, вартував коло входу. Так, він став просто тінню. Джо казав правду. Вони обидва стали тінями в цьому передпеклі нескінченної праці. А може, все це тільки сон? Часом, коли серед хмари задушливих випарів Мартін снував гарячим прасом по білій тканині, йому спадало на думку, що все це й справді сон. За хвилину, а може, за тисячу років він прокинеться в своїй маленькій кімнаті з заляпаним чорнилом столом і почне писати з того рядка, де спинився напередодні. А може й те було сном, і він прокинеться, щоб змінити вахту. Скочить з койки, вийде на палубу, осяяну тропічними зорями палубу, стане до стерна, і на нього віятиме свіжий пасатний вітер.

Ще раз настала субота, і о третій годині роботу було скінчено.

— Піду, мабуть, вип'ю кухоль пива, — сказав Джо байдужим монотонним голосом, у якому відчувалася звична суботня знемога.

Мартін враз немов прокинувся. Він сягнув до торби з інструментом, оглянув велосипед, почистив передачу, змастив, перевірив кермо. Джо був напівдорозі до шинку, коли повз нього промчав Мартін; низько схилившись над кермом, він ритмічно натискував ногами на педалі, а обличчя мав затяте — поклав собі проїхати ті сімдесят миль, незважаючи на спеку й куряву. Він переночував в Окленді, а в неділю знов покрив сімдесят миль. У понеділок розпочав трудовий тиждень, не відпочивши, але зате міг пишатися, що не здався на пиятику.

Ось уже минув п'ятий тиждень і шостий, а Мартін усе жив і працював як машина, зберігаючи в собі лише якусь іскрину душі, що в кінці кожного тижня змушувала його проїжджати на своєму велосипеді сто сорок миль. Та це був не відпочинок. Таке напруження було надмірне навіть для машини, і кінець кінцем згасла й та остання іскрина від огню його колишнього життя. Під кінець сьомого тижня, занадто виснажений, щоб опиратися спокусі, він пішов з Джо до села і, втопивши в чарці своє життя, знайшов там нове і жив ним до понеділка.

А далі знову наприкінці кожного тижня він покривав по сто сорок миль, проганяючи задубіння надмірної втоми задубінням ще більшої напруги. Минав третій місяць, коли Мартін утретє пішов з Джо на село. Там він забувся і, знов відчувши життя, ясно побачив, як отваринів — не через пияцтво, а через важку працю. Пияцтво було наслідком, а не причиною. Воно неминуче йшло за працею, як ніч іде за днем. Зробившися робочою худобою, не досягнеш висот, — наче шепнуло йому віскі, і він погодився з ним. Віскі було мудре. Воно відкрило йому важливу істину.

Мартін попросив принести йому паперу й олівця, а всім присутнім випити, і, поки всі пили за його здоров'я, підійшов до прилавка і щось написав.

— Це телеграма, Джо, — сказав він. — Прочитай. Джо зиркнув на папірець п'яними веселими очима, але, прочитавши, вмить протверезився. Він докірливо глянув на товариша, і по щоках у нього покотилися сльози.

— Ти мене покидаєш, Марте? — сумно спитав він. Мартін кивнув головою і, гукнувши якогось хлопця, послав його на пошту.

— Стривай, — пробурмотів Джо. — Хай-но я подумаю.

Він ухопився за прилавок, так тремтіли йому ноги. Мартін підтримав його.

— Напиши там і про мене, — раптом сказав Джо. — Або дай лишень я сам перепишу.

— Але чого ж ти кидаєш? — спитав Мартін.

— Того, чого й ти.

— Я піду на море, а ти ж цього не можеш.

— То так, — відказав Джо. — Але я можу піти блукати.

Мартін хвильку пильно дивився на нього, потім вигукнув:

— їй-бо, твоя правда! Краще вже бути волоцюгою, ніж робочою скотиною. Принаймні хоч життя побачиш. А ти ж його й близько не знаєш.

— Ото коли я лежав у лікарні, — почав Джо. — Чудово було! У мене був тиф... я тобі розповідав?

Поки Мартін писав телеграму проте, що вони обоє залишають роботу, Джо вів далі:

— Коли я лежав у лікарні, мені жодного разу не хотілося випити. Хіба не чудасія? А коли гарую цілий тиждень, як віл, то мушу набратися. Ти, либонь, знаєш, що кухарі п'ють, як ті чорти? Та й пекарі теж? Це від роботи. Інакше не можна. Стривай, я заплачу половину за телеграму.

— Краще киньмо жеребок, — запропонував Мартін.

— Сюди, хлопці, пийте, гуляйте! — гукнув Джо по тому, як вони кинули жеребок на мокрому прилавку.

У понеділок уранці Джо аж нетямився від передчуття волі. Йому було байдуже, що боліла голова, і не дуже він переймався роботою. Чимало дорогоцінних хвилин минуло, поки він сидів і дивився у вікно, милуючись