Читати книгу - "Повернення з зірок"

Він трохи помовчав. Його широкі, порожевілі від сонця й гарячого піску груди часто здіймалися.

— Якби я це знав. Якби я це знав. Якби… я… це… знав…

— Перестань.

— З тобою вже щось.було?

— Так.

— Ти мене розумієш?

— Розумію. Були дві — одна запросила мене одразу, як я вийшов з вокзалу… Чи, скоріше, вона забрала мене з собою. Я заблудив на тому клятому вокзалі.

— Знала вона, хто ти?

— Я сказав їй. Спочатку вона боялася, а потім наче освоїлась і знову злякалась. Я пішов до готелю. Другого дня… знаєш, кого я зустрів? Ремера!

— Та що ти кажеш! Скільки ж йому років — сто сімдесят?!

— Ні, то був син того. А втім, і цьому майже півтора століття. Мумія. Щось жахливе. Я з ним розмовляв. І.знаєш, він нам заздрить…

— Є чого.

— Він цього не розуміє. Отак, значить. А потім одна артистка. Реалістка, по-їхньому. Вона мною захопилася — ще б пак, живого пітекантропа здибала! Я поїхав до неї, а наступного дня утік звідти. То був палац. Величезний. Меблі, що розцвітають, стіни, що розсуваються, ліжка, що вгадують думки й бажання… отак.

— Угу. Не боялася?

— Боялася, проте випила щось — не знаю, що то було, може, якийсь наркотик. Перто, здається.

— Перто?!

— Атож. Ти знаєш, що це таке? Пив?

— Ні, — повільно промовив він. — Не пив. Але саме так називається те, що нейтралізує… — Бетризацію? Не може бути!

— Так мені сказав знайомий.

— Хто?

— Не можу тобі сказати, дав слово.

— Гаразд. Ось чому… чому вона… Я підхопився.

— Сідай.

Я сів.

— А ти? — запитав я. — Бо я все тільки про себе…

— Я? Нічого. Це значить — нічого в мене не вийшло. Нічого… — повторив він іще раз. Я мовчав.

— Як називається ця місцевість? — спитав він.

— Клавестра. Але саме містечко десь милі за дві звідси. Знаєш що, поїдемо туди. Я хотів віддати машину в ремонт. А повернемося — розважимося трохи, побігаємо. Га?

— Халь, — промовив він повільно, — старий коню…

— Га?

Його очі всміхалися.

— Біса хочеш вигнати легкою атлетикою? Ти осел!

— Так кінь чи осел? — сказав я. — Що ж тут поганого?

— Те, що з цього нічого не вийде. Чи ти зачепив уже котрогось із них!

— Чи… чи образив когось? Ні. Навіщо?

— Ні. Чи доторкнувся… Я зрозумів.

— Не було приводу. А що?

— Не раджу тобі.

— Чому?

— Бо це так, наче ти замахуєшся на свою годувальницю. Розумієш?

— Більш-менш. А що, якась пригода? Я старався не показати здивування. На кораблі Олаф був одним з найвитриманіших.

— Так. Я виглядав як останній дурень. Це було першого ж дня. Власне кажучи, першої ночі. Я не міг вийти з пошти — там немає дверей, тільки таке щось кружляє… ти ж бачив це?…

— Двері, що обертаються?

— Та ні. Це має, здається, щось спільне з їхньою побутовою гравітацією, знаєш. Одним словом, я закрутився там, як у глечику, а один тип з дівчиною показував на мене і сміявся…

Я відчув, як шкіра у мене на вилицях ніби наїжилась.

— То нічого, що годувальниця, — сказав я. — Сподіваюсь, він уже не сміятиметься?

— Ні. У нього зламана ключиця.

— І тобі нічого не зробили?

— Ні. Бо я не вдарив його одразу, коли вийшов з отієї машини. Я запитав лише, що в цьому смішного, адже мене не було тут так довго, а він знову засміявся і сказав, показавши пальцем угору: «А, це з того мавп’ячого цирку…»

— З мавп’ячого цирку?

— Так. Аж тоді…

— Стривай. Чому з «мавп’ячого цирку»?

— Не знаю. Може, він чув, що астронавтів крутять у центрифугах. Не знаю, бо більше з ним не розмовляв… Ну так от. Мене відпустили, тільки відтепер Адапт на Місяці має ретельніше обробляти новоприбулих.

— Чи ще хтось має повернутися?

— Так. Група Сімоніаді, через вісімнадцять років.

— Тоді маємо час.

— Маємо.

— Проте вони повелися з тобою по-божому, — сказав я. — Ти зламав йому ключицю, а тебе відпустили…

— Мені здається, це через той «цирк», — сказав він. — їм з нами… знаєш як. Адже вони не дурні. Тим більше, що був би скандал. Халь, чоловіче, ти нічого не знаєш!

— Що?

— Знаєш, чому вони нічого не повідомили про наше прибуття?

— Здається, щось таке було в реалі. Я не бачив, але мені хтось казав.

— Так, було. Ти луснув би зо сміху, якби побачив. «Учора вранці повернулася на Землю група дослідників позапланетного простору. Члени групи почувають себе добре. Розпочинається обробка наукових матеріалів експедиції». Кінець, крапка, все.

— Не може бути!

— Слово честі. А знаєш, чому вони так зробили? Бояться нас! Тому й розкидали нас по всій Землі. Зрозумів?

— Ні. Я цього не розумію. Адже вони не ідіоти. Ти сам це казав хвилину тому. Не думають же вони, що ми й справді хижаки, що ми будемо кидатись на людей і хапати їх за горлянку?!

— Якби вони так думали, то нас не пустили б сюди. Ні, Халь. Йдеться не про нас. йдеться про щось більше.

— Не тягни. Кажи!

— Маси не усвідомлюють цього…

— Чого?

— Того, що гине дух відкриття. Що немає експедицій — про це вони знають. Але про це не думають!

Гадають, що експедицій немає тому, що вони непотрібні. Але є й такі, хто чудово бачить і знає, що робиться і які все це матиме наслідки. Які вже є наслідки!

— Що?

— Сю-сю! Сго-сю повік-віки. Уже ніхто не полетить до зірок. Уже ніхто не наважиться на небезпечний експеримент. Уже ніхто не випробує на собі нових ліків. Так що ж, вони цього не знають? Знають! І якби стало відомо, хто ми такі, що ми зробили, чого летіли, що це було, то ніколи, розумієш? — ніколи не вдалося б приховати таку трагедію!!

— Сю-сю? — спитав я, вживаючи його виразу; можливо, слухачеві цієї розмови він видався б смішним, але мені було не до сміху.

— Авжеж. Так що, це не трагедія, по-твоєму? Як ти це поясниш?

— Не знаю. Оль, слухай. Отже, ти вважаєш, що для нас це мусить бути і залишиться назавжди чимось великим? Адже