Читати книгу - "Вибрані твори"

Для того щоб амбіції не замінило амбітництво, а наші провідники не нагадували отаманчиків, кожний, хто вірить в свої сили, мусить до себе ставити великі вимоги і старатися розвинути в собі безліч прикмет. Безперечно, провідник мусить мати риси, потрібні для розвитку, як словність і обов’язковість, але крім них він мусить мати ще багато інших рис.

Провідник мусить добре орієнтуватися у всіх подіях і течіях у світі і у себе дома. Але цікавлючися усіма течіями, триматися вперто лише однієї, не піддаватися протилежним хвилям.

Хто готується на провідника, мусить вчитися спочатку бути вірним хоч би й невеличкому гуртові, бути його патріотом і боронити його честь.

Лише ті, що потраплять бути вірними якомусь невеличкому колективові, будуть вірними і великому колективові — нації.

З англійської літератури бачимо, як ті юнаки, що завзято змагаються за першість своєї школи, спор-тового клюбу чи якоїсь корпорації, так само завзято боронять пізніше інтереси цілої нації. Ті ж, що в усіх змаганнях чи дискусіях з людьми, хай своєї нації, але з протилежних таборів, завжди лишаються пасивними чи уступливими, так само уступливими будуть супроти вже не ворожої організації, а ворожої нації.

Той, хто хоче бути провідником, повинен мати багато прикмет, цілком непотрібних звичайному рядовикові. Він мусить добре орієнтуватися в усіх ділянках життя, бо кожну з них може використати для своєї справи. Він повинен не забивати, а розвивати в собі почуття гумору, бо це почуття, як жодне інше, допомагає бути критичним у ставленні до себе і до інших. Крім того, це ж почуття допомагає завжди нищити шаблон, який є ворогом всього творчого.

Так, як і гумору, не треба боятися радості; вони не заплутують, а опромінюють шлях до мети, коли ми лише самі вміємо їх брати, а не віддаватися їм, як невільники. Унамуно каже:

Коли у вашій мандрівці побачите квітку край дороги і захочете її зірвати — то зірвіть. Але, — проходячи мимо, не зупиняючися, зараз наздоганяючи свій відділ.

Не треба бути занадто скромним, бо це прикмета для тих, хто стоїть в рядах, а не на чолі їх.

Ніхто не може бути рівночасно вождем і скромною фіалкою, —

пише Кассой. Отже, кожний мусить вибирати: або бути скромною фіалкою, яку всі будуть обдаровувати ніжною симпатією, або тим, кого чекає обурення чи захоплення.

Той, хто хоче бути провідником, безперечно мусить гострити свій інтелект, але ні в якому разі не ціною зречення всіх своїх фантазій і поривів, до яких дехто з нашої сучасної молоді ставиться чомусь з погордою, як до порожніх слів, зараховуючи її до безплідної романтики. Ні, мусимо вперто пам’ятати, що кожне діло, створене розумом, може бути лише дуже добрим; створене ж з фантазією, героїчним поривом чи з гумором — може бути геніальним.

Від Іспанії, — писав Унамуно, — відлетів дух гумору, так тісно пов’язаний з духом героїзму. Всі стали страшенно поважні, поважні аж до глупоти. Вони навчають поважно, проповідують поважно, брешуть поважно, працюють, бавляться і навіть сміються поважно.

І це тому, пояснює Донцов, що відлетів від них дух донкіхотського героїзму, відлетів і дух гумору трагічного лицаря.

Унамуно писав ці рядки ще кілька літ тому. Тепер вони вже не актуальні на його батьківщині. Дух донкіхотського героїзму пекучим полум’ям вибухнув в душах його земляків.

Але які ж актуальні є ще слова Унамуно у нас! Як потребує цього неминучого полум’я душа нашого покоління.

Відвага і мужність. Може, ніколи ще в жодній добі і не повторювали ми так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. На високий п’єдестал ставимо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм віршем і прозою безліч друкованих сторінок і влаштовуємо на їхню честь щороку десятки академій. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не побоялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час зриву, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти московської влади з небезпечними вибухами-бомбами в руках — своїми динамічними творами.

Академії, ювілеї на честь наших героїв — так, і це все потрібно. Може, не так буденно часто, але все ж потрібно. Бо чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснююче світло від цього символу — тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоб