Читати книгу - "Жриці, амазонки та чарівниці"

Пристаючи до невідомої гавані, мілезійці розкладали на березі товари і розкладали багаття на знак того, що прибули купці, а тоді поверталися на кораблі. Тубільці, приваблені стовпами диму та вогнем, уночі помітним здалеку, починали пересилати звістки, б’ючи в барабани, та з усіх сторін поспішали на узбережжя, несучи шкури газелей і пантер, слонові бивні, фініки, коштовні камені та, передусім, купки золота. Розклавши свої скарби згідно з ґатунком товару, що вони робили дуже старанно та детально, відходили, щоб повернутися назавтра. Найчастіше не заставали вже ні кораблів, ні своїх товарів. Замість слонячих бивнів, коштовного каміння та фініків лежали довгі бронзові мечі, щити, шоломи, наконечники списів, розмальовані горщики та оздоби зі скла і фаянсу[93].

Пливучи і торгуючи, мілезійці перетнули Гераклові Стовпи і прибули до Тартессу, найславнішого порту і найбагатшого міста на західному узбережжі Середземного моря, де зупинялися всі кораблі, що поспішали до гіперборейських країн чи поверталися звідти. Частина переселенців осіла в Тартессі, інші заснували поблизу нові поселення, ще інші влаштовували експедиції в глибину суші, де були багаті копальні срібла та цинку, і мандрували з купцями шляхами, що вели на Північ.

…Жриця Богині Місяця і цариця мілезійців звалася тоді Беарою, пізніше називали її також Скотою. Мати Беари була мілезійкою, батько — єгиптянином. Невідомо, хто і які переслав їй звістки — моряк, купець, а, може, було то об’явлення самої Богині Місяця оголосити великий похід до гіперборейських країн, куди на літо відлітали дикі гуси і де поклонялися Матері-Землі.

У похід рушав — як тисячі років тому — невеликий рій зі своєю царицею. Не збереглися відомості, скільки кораблів випливло під проводом Беари, але слід вважати, що було їх три, з огляду на Велику Богиню у потрійній подобі.

Коли кораблі покинули пристань і опинилися у відкритому морі, мілезійців охопило піднесення, що його звичайно відчувають люди, зважившись на Велику Пригоду.

Подорож тривала довго, як всяка подорож у незнане. А ця справді була далекою.

У погожі ночі Беара ставала на носі корабля і дивилася на зорі, що від прадавніх часів показували дорогу мореплавцям. Минув уже день весняного рівнодення, потім день сонцестояння, коли на світанку побачили острів, що, весь зелений, випливав із перлового туману.

Причалили до берега і закотвичили кораблі. Ніде не видно було ні людини, ні диму чи вогню.

Близько полудня Беара і вибрані нею мілезійці, усі озброєні, залишили кораблі та рушили в пухнасту вологу зеленавість острова, розгортаючи списами гущавину кущів. Чим далі занурювались у лісові хащі, тим більше захопленими чулися. Острів видавався їм зачарованим садом, панувала тут надто велика тиша, зеленість була надто зеленою, пущі не торкалася людська нога. Тут росли усі дерева та всі кущі, з яких жриці Криту склали найдавніший алфавіт: дрібнолиста береза, гордовитий ясен, вільха та верба, святе дерево Богині Місяця, дуб — палиця і трон Священного Царя, тополя зі звислою омелою з липкими ягодами. Побожно зворушені, пізнавали срібну сосну, дрік, верес, білу тополю і тис, п’ять дерев-голосних, що належали Великій Богині.

Продиралися крізь сплутані кущі калини і глоду, грузли у папоротях та заростях конвалій, топтали сіруваті хвощі, що п’ялися в підліску, і западалися по пояс у смугах отруйних жовтих лілій, над якими кружляли метелики.

Ліс бринів тисячами комах, пульсував притишеним диханням звірів, дзвенів усіма струнами пташиних голосів. Десь далеко стукав дятел, прикликаючи дощ.

А потім вони побачили лебедя.

І зрозуміли, що опинилися на Священному Острові.

Йшли аж до заходу сонця, не зустрівши жодної людини. Коли посутеніло, дісталися поляни. Угледіли кількох людей біля вогнища, — вони пекли диких птахів. Обіч лежала впольована звірина.

Побачивши низку мандрівників, що виходили з лісу, мисливці зірвалися та схопили зброю, а потім один з них вийшов уперед, загороджуючи списом дорогу прибульцям. Був кремезним, волосся мав кольору міді, очі ясні.

Беара стала навпроти нього і привітала його іменем Великої Богині Я-са-са-ра-ме. Дуже здивувалася, коли мисливець відповів на це привітання зрозумілою їй прастарою лувійською мовою, якою до прибуття ахейців розмовляли на Криті та в Елладі і яку нині знали тільки жриці. Беара цим самим наріччям сказала, що вона жриця Богині Місяця і що приносить їм вітання із Самофракії (знала від Колегії жриць у Тартессі, що на гіперборейських островах поклоняються Великій Богині у тій самій подобі, що у Тавриді та Самофракії). На згадку про святу Самофракію мисливці кинули зброю на землю і впали перед Беарою навколішки; а потім повели її до своєї святині.

Святиня виявилася великим куполом, складеним із брил, покритим дахом із блискучих білих камінців. Її оточувало кільце з тринадцяти кам’яних стовпів. Кожен стовп зображав якийсь місяць року, під черговим знаком Зодіаку: Оленя, Потопу, Вітру, Троянди, Яструба, Квітки, Вогнища, Спису, Лосося, Гори, Вепра, Вершника і Морського Змія. Всередині кам’яного купола була святиня форми вулика, де мешкала Богиня. До святині вів коридор, такий тісний, що можна було прослизнути ним лише навкарачки. Коли данаї[94] — так називали себе мешканці острова — прибули на цю землю, кам’яна святиня вже стояла. Після затятих боїв із тубільцями данаї заволоділи святинею та родючим островом.

Від мілезійців довідалися про здобуття Кноссу ахейцями (кілька віків тому ахейці і їх витіснили з Арголіди та змусили до мандрівки) і про те, що Тесей спершу викрав, а потім покинув останню Німфу Криту, що, як і перша, звалася Аріадною. Тепер на її честь данаї назвали свою святиню Аріанрод — досі вона імені не мала — і віддали Аріанрод Беарі, щоб відправляла тут священні обряди. Священним Царем побіч Беари став перший мисливець, якого вона зустріла на поляні і який її привів. Він переміг у поєдинку царя данаїв, що переслідував Беару, але вона втекла, перетворившись на білу фракійську кобилу, — так розповідали пізніше піснярі, — і відтепер островом правила династія, заснована царицею мілезійців.

Коли проминув Великий Рік, мешканці Священного Острова зібралися на поляні перед святинею, де Дуб ріс зелений і де відбувалася містерія Священного Царя. Під час літнього сонцестояння Священний Цар мав бути принесений у жертву Господині Ячменю.

Бо данаї зберегли у