Читати книгу - "Шалена"

їдемо лісом. Дорогу змережано корінням дерев і вибоїнами. Я підстрибую на жорсткому задньому сидінні. Дерева ростуть дуже густо, і за ними не видно сонця. Тут похмуро, що далі, то темніше й темніше. Коли ми під’їжджаємо до галявини, Ніно глушить мотор. Спершу здається, що там нічого особливого, просто простір між деревами, земля під ногами й клаптик неба, що проглядає крізь запону гілок. Потім я помічаю купу шлакоблоків, яму та пікап. Трохи віддалік, за гілками, стоїть бетономішалка. Власне, тут іде будівництво.

– Хочеш вийти з машини? Можеш лишитись, якщо для тебе це занадто. – Амброджо всміхається через силу й вистрибує з фургона. Я підскакую, коли він гримає дверима.

Уф. Нащо я взагалі сюди приперлась? До всього Амброджо ще й злий через те, що я не дотрималася його гидкого плану. Спостерігаю за чоловіками крізь тоноване скло: Ніно, Амброджо та хтось іще. Ніно стоїть біля ями, мовчазний і нерухомий. Я бачу його спину. Він взагалі не рухається. Здається, навіть не дихає. Я ніколи не бачила, щоб хтось видавався таким спокійним. У ньому щось є. Не можу зрозуміти, що саме. Раптом у машині стає надто спекотно. Задушливо. Липко. Кондиціонер вимкнуто. Від жуйкового запаху ароматизатора хочеться блювати. Треба вибратися звідси. Мені погано. Нема чим дихати. Я відчиняю двері й виходжу з машини.

– Доменіко, è pronto il cemento?[69]

– Sì, sì. È pronto. È pronto[70].

На задній частині пікапа сидить кремезний чоловік у синьому комбінезоні й курить кубинську сигару. Напевне, це Доменіко. Він підіймає на мене очі: шрами від вугрів, зламаний ніс, коротко голене волосся, як у зека. Він лишає цигарку димитися на металевому бортику й зістрибує на землю.

– Professore[71], – каже Доменіко, киваючи Амброджо.

Чому він назвав його «professore»? Доменіко повертається до мене.

– Твоя сестра померла?

Я нічого не відповідаю. Це ж очевидно, трясця твоїй матері. Саме тому всі ми й тут. Я не налаштована базікати з незнайомцем, який виглядає так, ніби щойно здійснив підкоп і втік із в’язниці: чорні від землі нігті, бруд на обличчі, діряві штани, зачіска в’язня. Він схожий на плід химерного кохання Стіва Макквіна й крота, але не такий симпатичний.

– Ага, мій брат загинув минулого тижня, – каже Доменіко. – Випатрали його.

Чорт, це огидно.

Амброджо хитає головою.

– Що, в біса, ти собі дозволяєш в присутності леді?

Думаю, він має на увазі мене. Він насувається на Доменіко.

– Ага, – каже Ніно. – Усім начхати на твого брата. Він був грьобаний ідіот.

– Не кажи такого про рідню, – каже Доменіко, повертаючись до Ніно. Голос його шорсткий, як наждак.

– Мені він не рідня, – каже Ніно. – Моя мати зі своїм братом не злигалась. Довбаний ідіот. Треба було самому його вбити.

– Figghiu ri buttana[72].

– Minchia[73].

– Stronzo[74].

– Che palle[75], – каже Амброджо, встаючи між ними.

Вони розходяться із собачим гарчанням.

– E basta. Calma! Calma![76] – каже він.

– Що сталося з його братом? – питаю я, повертаючись до Ніно.

– Надто любив язика в піхви пхати, от і став pazzo[77], – каже він, запалюючи собі червону «Мальборо» й змахуючи сірником перед обличчям Доменіко.

А, тепер зрозуміло. Напевне, це все пояснює.

Тепер я хочу палити.

Ніно з Доменіко підходять до багажника фургона й відчиняють його. Я відстрибую до Амброджо. Він запалює й собі цигарку. Тепер я дуже хочу палити.

– Ем, а можна мені теж? – питаю я. Я знаю, знаю, Бет не палила, але це ж надзвичайні обставини. До того ж, якщо я зараз не отримаю дозу нікотину, все може погано обернутись. Тобто ще гірше. Якщо це можливо.

Він довго дивиться на мене, а потім киває. Він вкладає свою цигарку мені в губи й запалює собі іншу. Я глибоко затягуюсь. Мені трохи краще. Він кладе руку мені на плече й міцно притискає мене до себе.

Тут я бачу її та зойкаю.

Вона не в домовині, нічого такого. Вона навіть не в пакеті. Вона півгола, чистого молочно-білого кольору. На ній досі та сукня від «Луї Віттон», яку я вкрала. Бретелька відірвалась. На її обличчі засохла кров, волосся скуйовджене. Не знаю, чому мене так це дивує. Певно, тому що її волосся завжди було бездоганним. Воно завжди було дуже добре доглянутим.

– Боже мій! – кажу я, затуляюючи обличчя руками.

Ніно й Доменіко беруть тіло Бет за плечі й гомілки й несуть його до ями. Її шия негнучка, а руки здаються приклеєними по боках до тіла. Напевне, це те, що називають трупним задубінням. Вона схожа на Барбі, яку я знайшла в смітнику, але з головою.

– Uno, due, tre[78], – кажуть вони й скидають її в яму.

Бум.

– Фундамент будівлі, – каже Амброджо.

Амброджо підходить до чоловіків і стає на край ями.

Я йду за ним. Ми вчотирьох стоїмо над ямою й витріщаємося на тіло Бет. Вона лежить долілиць у землі. Сукня задерлася, і видно її дупу. Можливо, на ній стринги, але дуже тоненькі, звідси їх і не видно. Мені ясно видно, що це дупа Бет. Моя видається значно більшою. Розтяжки. Целюліт. Я дивлюся на Амброджо, але він, здається, не помічає. Дивно.

Шкіра Бет така біла, ніби вся її засмага змилася в басейні. Я ніколи не бачила, щоб вона була така бліда. Я дивлюся на свої передпліччя. Напевне, штучна засмага змилася в душі, тож ми тепер однакового кольору. Щастячко.

Доменіко підходить до бетономішалки й заводить двигун. Двигун кашляє, задихається, оживає. Вантажівка пронизливо пищить, і коли вона задкує до ями, над кабіною починає блимати блакитне світло. Машина повзе повільно, нестерпно повільно їде заднім ходом і потім зупиняється. Доменіко вистрибує з кабіни й робить щось із бетономішалкою. Та реве, гарчить і обертається, і в яму починає литися густий вологий бетон.

Падаючи в свіжовикопану землю, бетон плюскає й хлюпає, вкриваючи тіло. Її підошви, гомілки, коліна, стегна. Плюсь, плюсь, плюсь. Її сідниці, її спину, її плечі, її голову. Я відчуваю запах згорілого мастила. Чорний дим клубочиться й підіймається з бетономішалки. Через кілька хвилин не лишається й сліду від Бет, лише прямокутний отвір, повний блідої сірої каші.

Що зробила би Бет,