Читати книгу - "Наречена Шульца"

А згодом, опівдні, раптовий галас команд російською мовою, гуркіт по бруківці малих танків і радянські солдати, що кидаються на всі боки. Від 17 вересня всі знали, що Червона армія зайняла території східних земель Польщі — ясна річ, з метою „піклування про населення Західної України і Білорусі та визволення людей від війни і влади панів”. Навіть німці трубили про це на Ринку з військових мегафонів. Але вони — тут, у Дрогобичі, стали здобиччю першого агресора — гітлерівців. То що сталося 24 вересня?

Отож угода була трохи інша, — пояснювала наступного дня сусідка, яка зазвичай не спілкувалася з ними. Німці зайшли задалеко і, як годиться джентльменам, де-не-де вони вирішили відступити. Перукарські вусики і кавказькі вуса під кінець переможного для них вересня підписали акт тріумфу. Трактат про кордони і дружбу! Гітлер зі Сталіном. Осанна! І тепер тут усе-таки буде Радянський Союз.

Якщо колись буде написана книга ганьби в історії людства, то цей документ має бути в ній зафіксований назавжди, — шепотів до Бруно знайомий учитель, якого він зустрів у натовпі мешканців і котрий, як і інші, покурював махорку з росіянами, хоча комендантської години ніхто не скасовував. Разом із польськими трактатами про дружбу й допомогу з Англією та Францією! Аби тільки без твоїх ілюстрацій, Бруно, — пожартував він, потягуючи щось із вузької пляшки. Бруно надовго запам’ятав цей жарт. І не раз мусив собі його пригадати.

Нові правителі ламали хребти одним ударом або порціями. Якщо хочеш вижити, то служи нам або принаймні вміло вдавай, що робиш це. А якщо ні — тоді ти сам цього хотів. Того, що не одержиш карток на продукти, що будеш побитий, ув’язнений з будь-якої причини і звинувачений у шпигунстві на користь, скажімо, Японії чи Польщі, бо ж у документах записано, що ти народився на цій території. А невдовзі, від весни наступного року, тебе як ворога народу разом з родиною заштовхнуть у вагон і вишлють до Сибіру або до не менш зловісного Казахстану. Отож — люби нову владу або помирай!

Бруно вирішив, що він просто буде робити своє — навчати. За радянської влади школи лише змінили вивіски, але працювали. Хіба могло бути по-іншому в найпрогресивнішій та найприхильнішій до науки світовій системі? Тож повернутися до школи він зміг без жодних проблем. Але сховатися від нової реальності, втекти від її поплескувань по плечу, замовлень і вимог з рукою на кобурі револьвера — вже ні. Не зумів, не зміг.

Нова влада обожнювала пропаганду — ці всі плакати, лозунги, портрети вождів на фасадах будинків. Нескладно було визначити, хто підходив для такої роботи. Затим, що своїми художніми здібностями Бруно обдаровував шкільні академії, танцювальні вечірки та благодійні акції, так тепер став „придворним” художником ревкому. Знав, що це пастка, що є різниця між дизайном цегли для будови нової школи і виконанням великих „революційних” замовлень. Що величезні пики Леніна, Сталіна та інших совєцьких вождів, які висіли по всьому місту і розвівалися над вічами й демонстраціями, — це бич пропаганди, найпростіший спосіб показати всім, які ми великі, сильні, як легко вас зметемо в разі опору чи просто з примхи.

Справжній терор розпочався одразу. Дві в’язниці НКВС враз отримали в місті погану славу. Побиття, голод, знущання над сім’ями. Було чого боятися.

Те саме у Стрию. Юна чула про це, батько вже знову приймав у канцелярії, хоча люди приходили радше, щоби виговоритися, ніж за порадою. Місцева в’язниця розпухала від криків людей, яких катували і вбивали. Поляків, євреїв, українців. Нова влада давала роздачі наосліп, тобто справедливо. Чи порівну — це вже тема пізніших дискусій. А тоді дискусії велися тихо, пошепки, лише серед найнадійніших. Схоже, в’язнів привозили сюди навіть зі Львова, бо тамтешні тюрми вже не поміщали підозрюваних. Урешті поїхала до Стрия, аби подивитися, що там відбувається, передусім зі школою. Повернулася налякана, із залишками конспектів та відчаєм у серці. У школі вона не була бажаною, бо з’явилася „запізно”, а на двірці на неї гиркнув і приймався мацати якийсь солдат у подертій формі…

Тож знову повернулася до себе, до вірного ліжка і ненависного портрета, з яким могла щиро поговорити.

Зі страхом думала про Бруно. Адже він завжди всього боявся. Так, ніби часом не мав шкіри, а тільки самі нерви на поверхні. Під жодним арештом він би не витримав жодного дня. Знала, що з ним відбувається. Люди розповідали батькові, але при ній замовкали, тож вона чула лише уривки новин. Тоді вставала з ліжка, підходила до дверей, прикладала вухо. Що він працює, що мусить працювати. У школі, а може, й не тільки у школі. Такі часи. Вдома у нього три особи на утриманні — хворі, чимраз немічніші. Може, не хоче вже більше нікого мати на сумлінні? Але ж її він не має на жодному сумлінні, — хихотіла дама в капелюсі, — мабуть, забув про неї, просто хоче якось вижити, от і все. І приймалася жувати фініки тією своєю великозубою щелепою.

Бруно робив, що міг. Найперше намагався зберегти ставку в школі. А радше у школах, бо працював також у гімназії Блятта