Читати книгу - "Червоно-чорне"

«Прапор червоно-чорний — це наше знамено...», — співалося у 20-х роках минулого століття пластунами куреня «Лісові Чорти», до яких належали Роман Шухевич, Василь Охрімович, Богдан Кравців, Гриць Пісецький та багато інших діячів націоналістичного руху.

А у квітні 1941 року «бандерівцями» було прийнято окрему постанову, у якій йшлося про те, що «Організація уживає свойого окремого організаційного прапора чорної і червоної краски».

Не останню роль у цьому рішенні відіграла новела Василя Стефаника «Сини». Вона була написана значно раніше, ніж організаційно оформився націоналістичний рух, але у 1930-х роках члени Організації полюбляли цитувати монолог батька із «Синів»:

«Останній раз прийшов Андрій, він був у мене вчений. „Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну“. — „За яку Україну?“. А він підняв шаблею грудку землі та й каже: „Оце Україна, отут — і справив шаблею в груди, — тут її кров; землю нашу йдемо від ворога відібрати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, щоб я обмився, та й бувайте здорові“. Як та його шабля блиснула, тай мене засліпила! „Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і його на це діло...“».

Символіка «землі-України» та «крові-боротьби за неї» стала основою червоно-чорного прапора.

Василь Стефаник до кінця життя мріяв «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». Принаймні цим коротким монологом із «Синів» він дав молодому поколінню українців «щось таке сильне», що потім стало символом бандерівського руху.

А двоє синів Василя Стефаника — Семен та Юрій відзначилися у діяльності УВО та ОУН.

Більшовицька каральна система пам’ятає безліч сфабрикованих справ, судових процесів та жорстоких розправ над невинно засудженими. «Процес 59-ти» членів ОУН, який відбувся 17-19 січня 1941 року у Львові, мав би бути абсолютно подібним на всі інші. Але членство Організації продемонструвало зовсім іншу поведінку в час слідства та засуду.

Арешт молодих українців, які здебільшого були студентами Львівського університету, відбувся у вересні 1940 року. З 59 обвинувачених було 37 мужчин і 22 жінки. Арештованих звинуватили в приналежності до Організації Українських Націоналістів (ОУН) — нелегальної організації, а, отже, як і за часів польської окупації, — за «антидержавну діяльність».

Незважаючи на кілька місяців слідства й більшовицьку практику морального заломлення підсудних, із юними оунівцями все вийшло зовсім по-іншому, радше в традиціях українських політичних процесів.

Коли прокурор поставив провокаційне запитання наймолодшій підсудній Марійці Наконечній, якій було не більше 15 років і яка, найімовірніше була лише членом Юнацтва: що вона зробила б, якби ОУН доручила їй вбити «батька Сталіна», то у відповідь почув: «Я виконала б наказ Організації».

Другий день процесу відбувався у Щедрий вечір і навіть перебуваючи на лаві підсудних, націоналісти спромоглися відзначити це велике релігійне свято: «Моя сусідка легко штовхнула мене і обережно всунувши мені в руку скибку білого калача, шепнула святочний привіт і додала: „Скубни трішки і подай далі“. Я здогадалася, що це було надвечір’я Йордану і, скубнувши дрібочку, подала калач сусідці з другого боку. І так він ішов з рук до рук, об’єднуючи нас усіх наче за спільним столом на Щедрий вечір...», — згадувала пізніше одна із учасниць процесу — Люба Комар.

Не привчений до радянської судової практики, адвокат із Галичини Роман Криштальский, захищаючи молодь, незчувся й у своїй промові, вказуючи на підсудних, вигукнув: «Та це ж цвіт української молоді!».

А Люба Комар у спогадах занотує: «Це були мужні і зворушливі слова. Після грубої лайки прокурора на нашу адресу вони чудовою музикою прозвучали в наших вухах та гордістю наповняли наші серця. Вони назавжди глибоко закарбувалися в нашій пам’яті. Але у той час, усвідомлюючи, де ми є, наше душевне піднесення затьмарила тривога: чи не сяде з нами на лаву обвинувачених наш добрий, але необачний оборонець?».

Львівський окружний суд засудив усіх 59 обвинувачених. А 42 з них, в тому числі й 11 жінок та дівчат, — на найвищу міру покарання — розстріл. Двадцять засуджених було розстріляно одразу після закінчення судового процесу.

Пізніше тим, кого не розстріляли, смертні вироки були замінені на 10 років ув’язнення. А 5 липня 1941 року, велика частина засуджених у «процесі 59-ти» здійснила втечу із підпаленої більшовиками в’язниці у Бердичеві.

Серед арештантів-смертників був й Дмитро Клячківський, пізніше — Крайовий Провідник ОУН на Північно-Західних Українських Землях (ПЗУЗ), організатор і перший командир УПА.

29 червня 1941 року більшовики покинули Львів, а вранці наступного дня в місто ввійшли