Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Голос перепілки 📚 - Українською

Читати книгу - "Голос перепілки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голос перепілки" автора Марія Романівна Ткачівська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 72
Перейти на сторінку:
так страшенно спину гнув, але до відпочинку не доходило. Просити Мартин уже давно не ходив. Зрештою, він виріс і багато чого навчився. Тепер він міг і глини з потоку доправити, і загорожу полатати, і навіть тин переплести. Ось лише вози лагодити ще не вмів. До хатньої роботи Мартин теж призвичаївся й нічого не цурався. Правда, призьбу сажею відсвіжувати – то вже Стефка робила. Для такої роботи в Мартина не вистачало терпцю. У Стефки в такенних справах було якесь дивне бачення, яке не потребувало навіть її очей: вона пригорщами відмірювала попіл, розтирала його руками, обстежувала, чи не потрапив туди часом якийсь вуглик, відтак наливала в попіл води, розколочувала пальцями й брала до рук щітку. Жодного тобі кривого пасочка! Жодної зайвої смужки! Ось лише в багатих призьб не було, а бідні самі собі раду давали. Та хто восени призьби малює! Городи теж уже всі спорядковано. Ото тільки залишалася якась хатня робота: пір’я дерти, кукурудзу й біб лущити, усе робити, що хто попросить.

Андрусь свиснув іще раз. Мартин зворохобився, скочив на рівні й пошкварив на вулицю, залишивши на столі розтрушену лозу й недоплетений кошик. Андрусь стояв біля перелазу, що його Дмитро вже кілька разів забивав дошками, щоб Варвара до Стефки в гості не ходила.

– То чого приходила того тижні пані Ковальська?

– Запитати, чого я до школи не ходжу.

– І шо ти їй сказав?

– Ніц.

– Що, такой ніц не сказав?

– А що я їй мав сказати?

– А Стефка?

– Такой ніц. Вона ще ніколи так довго не говорила з вчительков. А ти як? – Мартин відразу помітив синє Андрусеве обличчя.

– Я цього тижня такой до школи не піду.

Мартин знав, чому Андрусь не піде до школи. Дмитро далі заглядав у чарку й знову віддухопелив Варвару. Андруся теж бебехами нагодував. Хоч сам, як почаркує, то як із клоччя батіг, а день ґазди[97] йой як робить. Андрусь за себе не гризеться, йому Варвари шкода. Дмитро об неї вже не один віник зламав. Добре, що хоч до Оленки серце має. Її й разу пальцем не рушив. Та Оленка все одно страх має й ввечері до Стефки біжить. «Не май йому за зле, Оленочко. П’яному що віз, що кобила, – каже Стефка й стелить ліжко на трьох. – Біду краще обійти».

– Деколи ліпше не мати дєді, ніж мати вар’ята, – зітхнув Андрусь.

– Не кажи таке. Думаєш, ліпше мати такого, що тебе знати не хоче? – знизав плечима Мартин.

– З них оден хосен.[98]

Мартин підвів очі й глянув через живопліт на другу сусідську хату, що виднілася за старою дичкою. Там жила Розя зі своїми дівчатами. Хлопчик рідко заглядав туди: у кого в кишенях вітер свище, того чуже сонце не гріє. Він глибоко зітхнув і похитав головою.

– Там кождий день хліб із маслом їдят. Уявляєш?

– Не уявляю.

– Розя, видко, щодень хліб пече, – облизався Мартин.

– Варвара рідко пече хліб. Зате Дмитро щодня день ґазди робить. От якби моїм татом був пан Зелінський, – глянув на вершечки дерев Андрусь, – я би на него ніколи не злостивси, навіть якби той пив щодня. Я би купив собі за пару років бричку і їздив би по селі. Тогди би я був паном, і Варвару би ніхто пальцем не рушив! Я би лише до Павла по дівчат не йшов. Вони в него фист[99] файні, аби працувати послугачами.

– А якби він тобі кості рахував? – пошкрябав голову Мартин.

– Зато я знав би, шо мій дєдьо – пан.

– А я би не х’тів. Він так гарчит на Вірцю, що аж мороз по шкірі йде, – мовив Мартин.

– То шо, богачі ніц не ліпші від шарпаків? – зітхнув Андрусь.

– Стефка каже, якби всі були однакові, то богачі не знали би, з чого тішитиси, а бідні не знали би, з чого плакати.

Пахнуло м’ятою й матіолою. На подвір’я вибігла Марія, Розина старша дочка, погойдуючи чорними косами. Поквапливими кроками вона бігла попри сортову грушу до криниці, скрипотячи металевим відерцем. Опустила в криницю відро, розкрутила корбу, зачерпнула води, витягла відро, поставила на дерев’яний ослінчик і перелила у своє. Мартин чув, як плюскотіла вода, як скрипіла металева ручка у відрі і як зачинилися за Марією двері. Йому здалося, що він чує аж до свого подвір’я, як Розя виймає з печі хліб, як кладе його на стіл, де вже лежить ніж і стоїть горнятко масла. Як висипає з казанка у велику миску гарячу картоплю, посипає її кропом і поливає сметаною. У печі рум’яніє пиріг. Хлопець відчував, як смачно пахнуть і хліб, і картопля, і масло, і пиріг. У нього забурчало в животі. Хіба вперше?

– Я не хочу лагодити вози. Я хочу

1 ... 43 44 45 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голос перепілки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голос перепілки"