Читати книгу - "Вільний світ"

Знову весна, хлюпка, дощова, але й сонячно-радісна, молода, окрилена. Весна, мов сусідська дівчина Оля (не зовсім сусідка, бо приблуда, проста наймичка, як і я, але живе через дорогу – у бауера Дунау). Весна, наче Оля, дивиться на мене великими синіми очима, а від цього тепліше й радісніше, і небо так близько – потягнися, і дістанеш до нього рукою!

– Гей, хлопче! Відчиняй ворота!

Я щойно вийшов із дому. Прокинувся сьогодні рано від незвичного в сільській тиші Айгаха ревіння. Вийшов і очам не повірив – уся наша не дуже широка вуличка забита низенькими плямистими відкритими машинами, на великих колесах яких поналипало болото, від якого на дорозі дві жовтаво-сірі смуги (а тут же завжди чистота, дорога сяє, мов дзеркальна, і навіть коли взимку іноді випадав сніг, його швидко згрібали й вивозили на поле). З-за невеличкого пужала, причепленого спереду на машині, визирає хлопець мого віку. «Це ж антена!» – миттю проноситься в голові. А наші в сорок першому волочили кіньми такий величезний дерев’яний валок, на якому дроту намотано стільки, що сам і не піднімеш! І поволі розмотували його – прокладали телефон. А американці, бач, як придумали! Пужало антени на машині й рація на ремені в їхнього командира… От тобі й зв’язок! Оце й Америка.

– Чого став? Відчиняй! – каже він поганенькою німецькою (але я його, звісно, розумію).

– А ви ж хто такі? Американці? Еге ж?

– Так! Ми – визволителі.

Він іще щось говорить, називає якісь населені пункти, через які вони пройшли (цього я вже не можу зрозуміти, видно, німецьку ми з ним опановували в різних місцях).

– Що він ото співає? Пес розбере… – кажу сам до себе українською й раптом чую:

– Братуха! Так ты не немец?

– Який із мене німець? Я тут «остом». У сорок третьому вивезли. Уже два роки буде у квітні. А ти ж хто? Не американець? З усього видати, наш?

– Я-то? Американец! Самый что ни на есть! У меня родители русские. Дома мы все на русском разговариваем. Как же мне не знать?

– А я з України! Єфремом звуся.

– А я Иван! Вот так встреча!

– Та тут майже в кожній хаті остарбайтери! Тут тобі скрізь будуть «зустрічі».

Доки ми отак розмовляємо, із будинку виходить Курт і підходить до нас. Він дивиться на мене великими очима і стиха запитує: «Вас – іст – лос?» Я показую йому очима на машину під нашим обійстям, за якою стоять іще кілька хлопців, і теж тихо відповідаю: «Американці»…

– Побудемо у вас тут кілька днів, а може, і більше… Тому звільніть помешкання для солдатів військ-союзників.

– І що ж це? А нам куди? Надворі ж холодно.

– То беріть теплі речі. Можете залишатися тут, але не в будинку.

– Що ж нам… Куди? До корів переселятися?

– Це вже ваш клопіт. Протягом години можете скласти найнеобхідніше.

– Години?

– Атож! Ви не маєте права залишатися в одному приміщенні із солдатами союзної армії. Такий порядок. Ви мене розумієте? Втямили, що я кажу, чи гукнути перекладача?

Курт заперечно хитає головою. Він усе зрозумів. Німецька його співрозмовника більш-менш пристойна. Чого він, певно, не може зрозуміти, так це те, як це він, чесний бауер і відданий громадянин своєї країни, дійшов до такого життя? Він уважно роздивляється свої черевики, ніби побачив їх уперше (звичайні собі коричневі на шнурівці, уже й потерті, бо робочі), а потім іде до власного (чи уже не власного?) будинку, не підіймаючи очей, ніби намагається краще запам’ятати цей шлях від свого родового, споконвічного і до того, що вже йому не належить (хай і тимчасово).

Досвіток. Удень, мабуть, дощитиме. Волокнисті низькі хмари затягли горизонт і кошлатою, сірою отарою сунуть на Айгах. Ще година-дві, і замжичить, а може, рясним весняним дощем проллється небо на новий врожай (така жадана хліборобська благодать, хоча цій високості над нашими головами нема жодного діла до людських турбот, війни – не – війни, вона мусить скинути вологу, сповнити нею землю).

– І що то буде? Куди маємо йти?

– Цить, жінко! Збирай речі!

– Куди ж ми пі-і-ідемо?

– Цить! Чи ти не чуєш?

Курт підганяє Марію, дівчата метушаться між першим і другим поверхом: уже якісь вузли, декілька подушок і ковдр, перина й навіть чотири стільці перенесено до корівника (я помагаю, хоч мої хазяї вже й не можуть мені наказувати). А всеньке подвір’я Кугле сповнює сміх – гук – кахикання – бемкання, поверх чого звуки чужої, хоч і дуже схожої на німецьку, мови, що ніби нитками обплітають цей хаос або й самі є тією формою, що вміщає той гармидер у собі, але він не тримається купи, вихлюпується через край, зливається з таким самим гамором на сусідських дворах. Машини піхоти рівною