Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

— Я була там, де мені ліпше, — відказала тварюка.

Вона відвернулась від нього й заплющила очі.

Ось зараз. Зараз він накинеться на неї. Зараз почне вбивати. А тоді — карні поліціянти, її мертве тіло, і він повіситься у своїй камері. Отоді вона прийде по нього.

— Усе так просто.

Тварюка зажмурила очі. Тварюка ждала.

А він навіть не дав їй ляпаса.

— Боягуз, — мовила тварюка. — Боягуз і нікчема, — повільно повертаючись до нього. — Ти не чоловік…

— Я? — спитав святий Отець Є. — А хто ж я?

— Ти?!

І удар кулаком із затиснутою в ній краплею Свяченої Води.

А інколи запізнитися, побачити кров на підлозі, сліди кігтів та мертве тіло. І не зловивши тварюки, що вбивала, спускатися сходами вниз, не кажучи одне одному жодного слова.

Кожної-кожної ночі. Одна за одною. Усіх Вітчимових почвар.

Аж допоки якогось разу вийти на майдан із трьома Дівами, що танцюють на високих колонах, і сказати:

— Щось скоїлося…

І зрозуміти лише тоді, коли зупинився дощ.

— Ущух дощ.

— Таки-так.

— Невже ми…

Та помітити чотирьох тварюк, найлютіших та найбільших з-поміж усіх, створених моїм названим батьком. Вони виходили на площу.

— Схоже, що ні.

І ще одну, з великими кільцями в гострих вухах, у подертій яскравій суконці та з мокрим від крові писком, — що виходить із сусіднього будинку.

— Поблагослови нас, татку.

— Поблагословіть нас, святий Отче.

— Тільки Любов, яка живе у вас, — сказав Отець Є. — Тільки нехай не поселиться у вас Зло.

— Гррррррааааа!!!

— Нумо!

— У-у-а-а-а-а-а-р-р-р-р!!!

— Давай-давай!

— Ххххррррааааа!

— Іззаду!

— А-а-а-а-а!

— Дякую!

— Пусте!

— Ба-бах!

— Грррррррррррр!!!

— Гоп!

— А-а-а-а-а-а-а!!!

Палаючі автомобілі? Здійнятий у повітря асфальт? Світ, що рветься до пащі Гієни Вогненної? Та ні. Темна площа. Жодного освітленого вікна. Діви, що танцюють на своїх гранітних стовпах. І тисячі тіней від ліхтарів обабіч площі.

— Пекло?!

— Пхе!!!

— Вітаю, красунчику, — тварюка з вузьким обличчям.

Тварюка вищирилась під час стрибка. Летить, похлинаючись люттю.

— Пам’ятаєш мене?

— Адже я тебе вбила.

— Ти?

— Убила, — відказує Інга.

Ледве встигає ухилитися.

— Ти — мене? — регоче тварюка.

— Гаразд, — удар каблучком об каміння.

Крак!

Другий удар:

Крак!

І переступивши через свої поламані каблучки:

— Якщо тобі подобається помирати.

— Хлопчику, ти пам’ятаєш дівчинку? — спроквола йдучи довкруг нього тварюка.

— Пам’ятаю, — сказав Отець Є.

— Хороша була дівчинка?

— Так, — він стояв незворушно.

Він пильнував її. Він чекав.

Тож коли тварюка стрибнула, він ударив її. Та так, що навсібіч полетіли кільця з її гострих вух.

— Пам’ятаю, — сказав він і стиснув їй горлянку.

— Хххххххххх-аххх!

— Надто добре пам’ятаю, щоб забути бодай колись.

Здійняти лапу та вдарити його.