Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

само, як перед тим грався із заячою шкуркою. Щодня після цього він підходив трохи ближче до отвору, що крізь нього виходив у великий світ Казан. Нарешті настав час, коли Барі підійшов до самісінького виходу і присів там, мружачись від світла й полошачись побаченого. Сіра Вовчиця більше не намагалася втримати сина всередині. Навпаки, вона сама вийшла у світ і спробувала прикликати малюка до себе. За три дні його ще до того слабкі очі стали досить сильними, щоб іти за матір’ю, і дуже швидко після цього Барі навчився любити сонце й тепле повітря, насолоджуватися життям надворі, і тепер починав страшитися темряви й закритого простору, де він народився.

Те, що цей світ був не такий приємний, як на перший погляд, Барі дуже скоро дізнався. Одного разу, чуючи лиховісні ознаки скорого шторму, Сіра Вовчиця намагалася закликати його назад під вітролом. Її попередження Барі не зрозумів. Та тут нагодилася сама природа. Саме від неї Барі дістав свою першу науку. Вовченя потрапило під раптову страшенну зливу. Пройнятий жахом, Барі впав плазом, промок як хлющ і ледь не захлинувся. Урятувала його матуся, схопивши за шкірку зубами й віднісши під вітролом. Відтоді поступово Барі набував інших, не звіданих досі життєвих переживань. Один за одним у ньому прокидалися природні інстинкти. Найбентежнішим був досвід, коли його питливий ніс торкнувся до сирого м’яса щойно вбитого зайця. Тоді він уперше відчув смак солодкої крові. Це переповнило його дивним хвилюванням. Саме тоді він зрозумів, що означає, коли Казан приносив щось у щелепах. Незабаром він почав бавитися не м’якими заячими шкурками, а твердими деревинками, адже в нього прорізались міцні гострі, як малесенькі голки, зуби.

Зрештою, одного дня вовченяті відкрилася Велика Таємниця. Сталося це, коли його батько вкотре приніс у пащі великого зайця. Здобич була ще жива, але така поранена, що вже не могла нікуди тікати, коли Казан кинув її на землю. Барі вже добре знав, що зайці й куріпки мають солодку теплу кров. Таке пійло він любив навіть більше, ніж колись материнське молоко. Але ще жодного разу не бачив він цих чудовиськ живими, завжди Казан приносив їх уже бездиханними. Та тепер заєць зі зламаним хребтом борсав ногами, марно намагаючись утекти. Приголомшений Барі відійшов подалі й не одну хвилину споглядав на передсмертні корчі Казанової здобичі. Казан і Сіра Вовчиця, здавалося, розуміли, що так їхній син здобуває перші знання як хижак і м’ясоїд. Тож вони стояли біля зайця й навіть не намагалися запобігти приреченим на невдачу намаганням утекти чи покласти край його стражданням. Кілька разів Сіра Вовчиця обнюхувала здобич, щоразу повертаючись сліпою мордою до Барі. Казан розлігся на животі неподалік й уважно спостерігав. Щоразу, коли Сіра Вовчиця опускала голову, щоб потермосити зайця, вушка Барі вичікувально нащурювались. Коли вовченя переконалося, що нічого страшного не відбувається, підійшло трохи ближче, згодом ще ближче, аж доки дуже обережно, стоячи на твердих ногах, торкнулося ще живої пухнастої істоти.

В останніх судомах великий заєць різко смикнув задніми лапами й так зацідив Барі, що той, дзявкнувши з переляку, полетів назад. Тоді він устав на ноги й уперше в своєму житті відчув бажання помститися. Удар зайця дав йому першу науку. Він повернувся, уже сміливіше підступаючи до зайця, цього разу на зігнутих лапах, і за мить уп’явся крихітними зубками в горло вуханеві. Барі одразу відчув, як б’ється життя в м’якому тільці, як у передсмертних судомах сіпаються заячі м’язи. Цуценя все тримало свою першу здобич за горло, аж поки та зійшла з блиску-світу. Сіра Вовчиця була в захваті. Вона пестила Барі язиком, зглянувся навіть Казан, схвально засопівши синові. Ніколи раніше тепла солодка кров не була така смачна для Барі, як того дня.

Досить швидко Барі став не тільки лизькати кров, а й їсти м’ясо. Одна за одною йому почали відкриватися таємниці життя, що поступово ставали частиною його інстинкту: нічне спаровування сірих сов, тріскіт дерева, що падає, гуркіт грому, шум весняного потоку, крик ільки, мукання лосихи й далекий поклик своїх однокрівців. А найголовнішою серед усіх таємниць була таємниця запаху. Одного разу Барі, гуляючи, відійшов на ярдів п’ятдесят від вітролому. Аж от його носик вловив свіжий заячий дух. Миттєво, без зайвих розмірковувань і дальших настанов, він зрозумів: щоб дістатися до таких уподобаних уже плоті й крові, треба йти на запах. Він повільно кривуляв лісом, аж доки дійшов до великого поваленого стовбура. Тут заєць був перестрибнув перепону, а Барі довелося повертатися ні з чим назад. Щодня після цього він вирушав на пригоди сам. Спочатку мандрував, як дослідник без компаса, у широкому й незвіданому світі. Щодня стрічав щось нове, неодмінно чудове, часто-густо страхітливе. Але його страхи ставали дедалі меншими, а впевненість натомість росла. Жодна річ, що її він боявся, не чинила йому шкоди, тож вовченя ставало все сміливішим у своїх дослідженнях. Змінювалась і його зовнішність, і погляд на деякі речі. Кругле, як в іванця-киванця, тіло набувало іншої форми. Він став в’юнким і швидким. Жовта шерсть потемнішала, уздовж спини з’явилася білувато-сіра смуга, як і в Казана. Шия й голова в нього були від матері, а в усьому іншому він був викапаний Казан. Барі мав широкі груди, і все свідчило, що він виросте сильним, кремезним вовком. Його широко посаджені очі були трохи червонуваті в куточках. Лісовики добре знають, чого чекати від цуценят гаскі, що з раннього дитинства мають очі з червоними прожилками. Ця червонявість — попередження: у роду були вовки. Очі Барі, хоч він наполовину був псом, видавали в ньому єдино дику вовчу суть.

Утім, лише після свого першого справжнього бою з живою істотою Барі сповна перейняв предківську спадщину. Того дня він зайшов далі, ніж звичайно, щонайменше на ярдів сто, де тік струмок. Раніше він лише чув його дзюркотіння, споглядав здалеку, але сьогодні зважився підійти до самісінького краю. Довгенько так стояв Барі, дивлячись на новий для себе світ, а біля його лап плескотіла шумна вода. Тоді він обережно рушив уздовж струмка, та не пройшов і десяток кроків, як поряд із собою почув люте лопотіння крилами: одна із зухвалих північних сойок наче виросла прямо на його шляху. Через пошкоджене, певно, у боротьбі з