Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

— Он іде вже твоя краса…

Рудь скочив з коня, кинув повід Тимошу. З гори линула світла гнучка дівоча постать. Максим пішов назустріч, й вони зустрілися посеред стежини.

— Боже, це Ви?

— Я, дитинко. А там — і свати! Правда, Лазара приїхали сватати, а не тебе красуне. Та втік, падлюка мерзенний.

— Не лайтеся, пане… сотнику! Хоча… Він діда Йосипа забрав до ЧеКа. Катував ще в дорозі на Звенигородку. Зняли з нього свитку, а цей… бив канчуком зі свинцем, аж сорочка почервоніла…

— лунала над річкою стара козацька дума.

— Яка сумна пісня, — стиха сказала дівчина. Відкинула з очей пасмо світлого волосся і якось дивно глянула на Максима.

— Це була улюблена пісня Богуна. Так кажуть, — сказав Рудь. Він знов не міг відвести від Уляни очей. Біляве волосся, сумні зелені очі. Сніжно-білі зубки від хвилювання міцно прикусили ніжні вуста.

— Не бійся, дівчинко. Тепер я — твій захисник. Мене звуть Максим. Рудинський.

— Я не забула… Рудинський… Рудь? То це ви?!

— Все може статися, люба.

— Правда? — здивовано повела небесними очима, аж Максиму замлоїло біля серця.

— Атож, маленька. Тому хлопчині — Мишку — тільки скажи — він миттю знайде, й за півдня хлопці будуть у тебе… Ми ж свататися приїхали, чи як?

— Та ну Вас, — посміхнулась Уляна.

— Он Тиміш хоче на весіллі гульнути, не відчепиться. Каже, такої кралі зроду не бачив. Прийдеться слухати козака. Козак скаже — як відріже. Чи не так, пані?

— А я, може, й не проти, — лукаво глянула на Максима. — Бо одна справа — сотник, хоч і козак, а інша — Рудь! Про Вас вже й казки ходять… — Тоді не стрималась звабним, чистим як срібло, сміхом: — А хто й дітей Вами лякає!

Від тривог і страхів не лишилось і згадки. Брала гору сильна, гаряча пристрасть, людська і природна, небесна, від якої в обох шаленіла кров, вибивалося з грудей серце. Рудь слухав себе й дивувався — не було з ним такого довіку. Чи з дівчиною, а чи й у найлютішому з боїв — на шаблях. От халепа! Та бачив перед собою ясні очі, лукавий посміх — й губив голову знову і знову…

Ром довго не міг зрозуміти, що Владка знайшла в ньому — простому хлопцеві з родини інженера. Ну, знав з дитинства зоряне небо. Знав різні сузір'я й міг показати Владці навіть її маленького Овна, якого не так просто знайти в нічному небі. Знав ліс, пущу й міг завести Владку в найпотаємніші її схрони. Писав твори з літератури, від яких плакала вчителька й пророкувала йому славу письменника. Міг розповісти про Хемінгуея, Ремарка, Джека Лондона, Грема Гріна та, зрештою, й виріс на їхньому романтичному сприйнятті світу. Але ж навіть заради Владки не став донжуаном, модником і покорителем жіночих сердець — щоб звабити таку кралю.

Якось Ром спитав Владку, чому вона гуляє з ним вечорами. Вона засміялась й по-жіночому нелогічно сказала, що їй подобаються… його руки… Що у нього мужній погляд і що він про все цікаво розповідає. І ще вона любить з ним цілуватись. «Ти гарно цілуєшся», — сказала грайливо. Романа трохи приголомшили такі речі, й він удома довго роздивлявся свої руки. Руки, як руки… Сам дідько зрозуміє їх, цих жінок!

Але з часом помічав, що Владка таки прив'язується до нього. Вона із задоволенням залишала своїх подруг у кіно й на вечірках, щоб годинами блукати з ним, Ромом, цілуватись на темних вулицях чи кілька годин простояти разом біля її дому.

То були перші щасливі чотири місяці. А потім… Потім все обірвалось раптово. Що трапилось насправді, Ром так і не взнав. Якось Влада прийшла з Леською на вечірку в його, Рома, школу. Прийшла гарна, одягнута в світле платтячко в обтяжку, що відкривало стрункі ніжки, аж Тіраш присвиснув:

— Нічо собі! Це ж мала із моєї школи!

Ром тільки з того всміхнувся. Потім Владка з ним танцювала, а коли вийшли на вулицю — сказала раптом:

— Не треба мене проводжати… І взагалі, давай поки не будемо зустрічатись…

Роман заціпенів. Стояв, не вірячи в почуті слова, і не міг зрозуміти: чому? ЧОМУ?!! Й так раптово! В свої шістнадцять він ще не знав, що справжні нещастя тільки так і приходять — зовсім неждано…

Владка стояла мовчки і дивилась на нього. Мабуть, важко вбивати людину словом.

— Чому, Владо? — нарешті спитав повільно, через силу, через цілу вічність. І відчув, як всередині закипає злість і розгуба.

— Так буде краще. І для тебе й для мене… Не проводжай мене, добре?

І повільно пішла з подругою. На виході не витримала й оглянулась. Та Ром різко звернув, ішов по доріжці, дивлячись на бруковану червону цеглу і думаючи, що цю доріжку, мабуть, запам'ятає назавжди — так нагло зболіло десь у серці.

На вулиці вже геть поночіло. Ром ішов додому й не знав, що думати про те, що сталось. Владці було з ним цікаво — це факт. Він, мабуть, подобався