Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— А я дуже задоволений, що він саме тепер прийшов, — сказав Малахов.

— Задоволений?

— Так, задоволений, незважаючи на те, що він звинувачував мене в безпринциповості, м'якотілості і ще в чомусь. Прочитайте уважно, що він написав, і переконаєтеся в моїй правоті щодо Басової і всієї цієї справи.

Губанов почав читати. Він читав уважно, намагаючись не пропустити жодного слова, вловити кожен найтонший нюанс думки Ігнатьєва. Нічого не скажеш, це була переконлива заява, від неї так просто не відмахнешся. Басова, видно, і справді зробила злочин і тепер, намагаючись прикрити його, готується зробити другий, ще більший.

Губанов прочитав і кілька хвилин мовчав, задумавшись.

— В обкомі про цю історію знають? — нарешті запитав він.

— Звичайно, — відповів Малахов, — Басова сама туди доповідну записку написала. Можете уявити собі, як там уся ця справа висвітлена. А для обкому що найголовніше — аби тільки людських жертв не було. Якщо їх немає, то, виходить, і поспішати нічого, мовляв, розберемось. Урядова комісія на такий випадок, коли жертв немає, не приїде. Отже, це справа цілком нашої компетенції і поспішати нікуди. Я говорив у обкомі про нову небезпеку, але вони не надають тому потрібної ваги. Кажуть: ви, прокурори, можете робити свої висновки, а ми розглядатимемо справу грунтовно.

Губанов ще раз прочитав заяву Ігнатьєва, якісь пункти підкреслив червоним олівцем і сказав:

— Ну, гаразд, видно, таки доведеться діяти нам. Я раніш вагався, але цей Ігнатьєв здорово мене переконав. Якби ця заява була анонімна, я б їй ніколи не повірив, та коли людина приходить сама, то не повірити їй важко. І то сказати: не така вже Басова велика персона…

Малахов мовчки схилив голову, цілком погоджуючись зі своїм начальством.

Телефон біля ліжка Романа Петровича Ляшенка неголосно задзвонив. За вікнами мінилися відтінки сірого, осіннього світанку, які невідомо що віщують — ясний сонячний день чи суцільну непроглядну мряку. Вся сім’я Ляшенків ще спала глибоким, найсолодшим сном. Парторг, не розплющуючи очей, простяг до трубки руку.

— Слухаю, — тихо, щоб не збудити Ольгу, відповів він і накрив трубку подушкою, щоб не клекотіла.

Він зробив це вчасно, бо знайомий баритон Боровика гримів, рокотав, хвилювався і погрожував геть рознести мембрану.

— Говори тихше, бо телефон захлинається і я нічого не можу втямити, — попросив Ляшенко. — Звідки ти говориш? З лікарні? Добре. Коли це трапилося? Вночі? Ти напевне це знаєш? Добре, дуже дякую за повідомлення, хоча подяки така звістка, напевне, не варта, — невесело пожартував він і, незважаючи на те, що голос Боровика ще клекотів, опустив трубку.

Після того знову до підборіддя вкрився ковдрою і кілька хвилин лежав непорушно, поглядаючи то на миле, спокійне у сні обличчя Ольги поряд, на подушці, то на вікна, де сірі барви вже змінювалися фіалковоблакитними, ясними. Спробував ворухнути ногою — болю вже не було, відчулась тільки якась скованість у м’язах.

Парторгові дуже хотілося встати зразу ж, але він, мабуть, ще з півгодини лежав, міркуючи і плануючи свій день. Легким і приємним він, напевне, не буде, щодо цього сумнівів не було.

Тимчасом прокинувся і подав голос найменший з Ляшенків. Ольга зразу ж схопилася, побігла до дітей. Почався звичний, добре знайомий ранковий клопіт…

Через півгодини вже всі сиділи за столом, свіжі, вмиті, веселі, тільки сам Ляшенко був мовчазніший, ніж звичайно, і скупо відповідав на слова дітей. Ольга помітила це зразу.

— Дуже болить сьогодні?

— Ні, сьогодні вже не болить зовсім, і я зразу після сніданку поїду на завод, — відповів Роман Петрович. — Годі байдики бити.

— Не рано ще тобі виходити? Може, з лікарем порадитись?

— Ні, не рано, а до лікаря я після заводу поїду.

Ольга замовкла, вже давно перевіривши марність таких суперечок. Сніданок минув швидко, діти гомінкою зграйкою побігли до себе. Ляшенко підвівся з-за столу, пройшовся по кімнаті, навмисне твердо ставлячи хвору ногу, мов намагаючись щось розтоптати чи загнати у землю. Болю вже не було. Він не збирається дурити ні себе, ні Ольгу. Він має повне право їхати на завод. Більше того, він не сміє лишатися тут, у теплій постелі. На випадок чого треба взяти з собою костура, привезеного з Кавказу, міцного, самшитового, ніби з пожовклої кості виточеного. З таким товаришем можна нічого не боятися. Та й ходити доведеться не так багато.

Все це він не говорив, а думав, бачачи докірливі погляди Ольги і внутрішньо сперечаючись із нею. Йому навіть хотілося, щоб вона заговорила, щоб її можна було переконати і заспокоїти. Але Ольга мовчала, а самому починати розмову не хотілось.

Він подзвонив у гараж, попросив прислати машину і через півгодини вийшов з будинку.

— З одужанням, Романе Петровичу, — весело привітав його шофер, поглядаючи на добре виголеного, дбайливо вдягненого Ляшенка.

— Дякую, — весело відповів парторг, сідаючи. — Ну,