Читати книгу - "Простір неспокою"

Богданов двічі зупинявся, звіряючись із світною ниткою дороговказу в руці. Тричі з хащів чувся якийсь клекіт… А коли вони спустилися косогором до невеличкого ручая з чорною водою, над ними зі свистом пролетіла велика безформна маса і зникла, перш ніж люди схопилися за зброю.

Пройшовши кілометрів зо два, група без особливих пригод вибралася на узлісся, за яким починався плаский прямокутник космодрома бази, освітлений інфрачервоними прожекторами з чотирьох бронековпаків по кутках поля. В центрі прямокутника стояв самотній модуль, чорний і безмовний, за полем оббігала споруди табору опромінена вертикальними ліхтарями доріжка, її було видно ніби крізь лискучу прозору плівку, і Гнат зрозумів, що це захисна енергетична завіса.

— Дійти то дійшли, — сказав Бруно. — А увійти як? Крізь енергостіну не проникнути навіть у наших ПС.

— Ніккі! — гукнув Богданов. — Зв’язку все ще немає?

— Немає, — озвався пілот. — Поки не знято захист, його і не буде.

Гнат наблизився до космодромного поля — це був спресований до щільності бетону грунт — і раптом краєчком ока вловив якийсь рух на узліссі. Тієї ж миті він дав попереджувальний сигнал.

Те, що рятувальники сприйняли за горб метрів за сто від них ліворуч від космодрома, виявилося живим створінням. Створіння одним махом подолало відстань до людей і завмерло, нависаючи над ними чорною масою. У напівтемряві її важко було розгледіти, Гнат бачив у цій масі лише два якихось світлих косих трикутники.

— Не стріляти! — тихо, але з притиском сказав Богданов. — Не рухатися…

Люди, затамувавши подих, дивилися на потвору. Так минула хвилина, друга, п’ята.

Душі рятувальників млоїв неспокій, зринало бажання щось робити, бігати, кричати — тільки б не стояти на місці, не мовчати… Потім з’явилася байдужість до всього на світі, не хотілося ні думати, ні згадувати. Лягти б і заснути.

“Схоже, що горгони випромінюють якесь поле… — подумав Гнат. — Чому ж потвора не нападає?.. А досить їй поворушитись — і де б ми й були зі своїми “універсалами”… Що ж ця клята горгона замишляє?..”

— Психоіндукція, — прошепотів Лихолєтов. — Щось близьке до хвилі “омега сімсот тридцять”: відчуття сонливості, втоми.

— Ну, довго ще отак стояти? — нетерпеливився Томах. — Треба або тікати, або…

— Стріляти?

— Не стріляти, а діяти…

Ніби у відповідь на слова Станіслава страховисько раптом витягнулось угору, поточилося, аж задвигтів грунт, і з гучним бурмотінням, від якого завібрували скафандри, посунуло в темінь недалекого гірського пасма.

— Якась містика… — задумливо мовив Лихолєтов. — Дарій казав, що варто людям вийти з-під захисту, як горгони накинуться на них…

— Тут щось не те, — повернувся Томах до колег. — Та чого ви всі ніби води в рот набрали?..

— А що тут скажеш? — подав голос Гнат. — Мабуть, стріляти справді не треба. Адже горгона теж кинулася до нас, а ми не стріляли… Можливо, у працівників експедиції вже виробився стереотип: біжить до них отака озія — значить, збирається напасти…

— Так воно, певне, і є, — підтримав Гната Богданов. — Обережніше, хлопці, зі зброєю. Дарій мене повідомив…

Але про що повідомив його Дарій, Микита так і не доказав.

— Має ж хтось бути в таборі, — мовив Томах. — Припустимо, аеросторожа збив диноптер, але автоматика захисту, безперечно, помітить…

— Та погляньте на космодром! — раптом вигукнув Лихолєтов.

Усі прикипіли поглядами до того місця в дентрі, де щойно стояв модуль. Там виднілась яма, схожа на величезну чорну кляксу.

— Щоб отак утоптати в цей грунт модуль, — флегматично зауважив Бруно, — тиск має дорівнювати приблизно ста кілограмам на квадратний сантиметр. Отже, маса горгони не менше десяти тисяч тонн. Дивує одне: чому страховисько не перевернуло модуль, а втоптало?

— Повинен же хтось бути в таборі, — розмірковуючи, повторив Томах, глянув угору й раптом побачив фіолетову тінь, що стрімко опускалася на них.

— Лягай! — крикнув він, падаючи і відстібуючи з пояса “універсал”.

Люди припали до землі, війнуло вітром, щось заскреготіло в повітрі, залопотіли велетенські крила, і тінь шугнула в хмари.

По той бік захисної завіси до них бігло двоє. Завіса щезла, і в навушниках почувся сердитий голос:

— Швидше в зону, диноптер зараз повернеться…

Рятувальники кинулися вперед, і тільки-но вони опинились, у зоні, як енергозавіса з’явилася знову, перепиняючи до табору шлях будь-якій живій істоті.

— Чому у вас немає зв’язку з кораблем? — суворо запитав Богданов одного з тих, хто їх зустрів і супроводжував, — сутулого хлопця з вилинялою до жовтизни чуприною.

— Та-а… — хлопець почухав потилицю. — Велику антену пошкодили горгони, аеросторожа знищили диноптери, а малі ТФ-передавачі не пробивають захисну завісу.

— То вимкніть захист — і буде зв’язок, — пробурмотів Бруно. — Там же люди непокояться…

Хлопець іронічно посміхнувся.

— Вимкнути захист!.. У тім-то й річ, що ми не можемо його вимкнути. Ось тільки перед вашим приходом трохи втихомирилося, а то ці горгони дихнути не дають. Ви ще їх не знаєте…

— Вже зустрічалися, — мовив Томах. — І уявіть собі, нас потвора не зачепила, зате модуль ваш утоптала в грунт.

Хлопець здивовано глянув на Станіслава.