Читати книгу - "Син Сонця — Фаетон"

Микола був приголомшений: він упізнав голос Лочі! Це вона розносила гній дагу під їстівні рослини. Як же він цього не зрозумів одразу?

Отака несподівана Лоча — Лоча-трудівниця, з кошиком повним гною — для нього стократ миліша, бо вона робить те, що повинна робити кожна людина, коли хоч трохи шанує планету, на якій живе…

Микола підбіг до Лочі, вхопив за руки, стягнув з них прозорі рукавички і припав гарячими губами до її долонь.

— Лочо, це — я! Це справді я. Мене привіз до тебе Рагуші…

Він помітив тверді горбики на її долонях і одразу ж збагнув, що диво, яке їх оточує, виникло не з казки, — воно створене людськими руками, — руками Чаміно, Лашуре, біловолосої господині і його Лочі.

Вона стрепенулась по-пташиному, ніби збиралася злетіти, в очах промайнув переляк. Лоча не могла вимовити жодного слова, руки її тремтіли, обличчя заціпеніло і стало біле, мов стіна в кімнаті Лашуре. Тільки вії трепетно ворушились, нагадуючи про те, що це не образ Лочі, висічений з білого мармуру, а вона сама — жива, довгождана, вірна йому кожною своєю клітинкою…

— Акачі… — тихо проказала вона. Слово це вихопилось із її грудей, мов приглушений зойк. — Акачі… Дай мені повірити, що це справді ти… Чому ж ти не попередив?

Лоча розгублено обмацувала себе, очі її винувато оглядали власну постать.

— Я не міг попередити, Лочо… Я сам не сподівався, що батько мене відпустить. Він зостався один на весь материк…

— Я перша жінка на Фаетоні, що так негарно зустріла свого чоловіка… Ти пробач мені, Акачі… — Почервонівши, вона хутко зняла з себе робочу накидку з капюшоном й одразу ж перетворилася на ту Лочу, що жила в його земних снах і неземних мріях. Під робочою накидкою на ній був напівпрозорий блакитнуватий одяг, в якому ходять молоді фаетонки. — Ти зачекай, я швиденько переодягнусь… Як велить наш звичай…

Та Миколі було байдуже до традицій. Він підхопив її на руки — легку, зіткану з голубого проміння, налиту гарячою пружністю, мов оті соковиті плоди, що звисали над їхніми головами…

— Не треба, Лочо!..

Він поніс її поміж дерев, стрибаючи через прозорі струмки, що текли у фіолетових травах. Її ніжні руки обхопили його міцну шию, уста гаряче дихали в його засмагле під земним сонцем обличчя, що нарешті позбулось прозорого шолома, і тепер його щока цілком вільно може торкнутись її щоки.

— Добридень, Лочо! — нарешті промовив Микола, і ні йому, ні їй не здалося, що це привітання було сказане з деяким запізненням.

Він поставив її серед квітів. Гарячі, схожі на земне ранкове сонце пелюстки старовинних квітів торкалися блакитних округлостей її грудей, синє листя м'яко черкало об її пружні стегна, фіолетове стебло, мов тоненький поясок, оповило її гнучкий стан — вся її пройнята нетерпінням постать була в барвистих пелюстках квітів, — червоних, синіх, білих, помаранчевих…

Її обличчя залив рум'янець, чорні зіниці великих очей розширилися, вбираючи в себе образ милого, і не тільки губи, а вся вона усміхалась тією усмішкою, яку можна побачити в жінок, що зрештою дочекалися свого заповітного свята.

— Добридень, мій коханий, мій муже! — тихо сказала вона, схиляючи голову на його широкі груди. — Добридень, Акачі…

І Лашуре, й Чаміно розуміли, що зараз не час для ділових розмов з Миколою. Земний фаетонець нічого не бачив, окрім своєї Лочі, вони ні на мить не розлучалися.

Сад виявився тільки частиною великих просторів, відвойованих Чаміно та його прибічниками в кам'яних надр Фаетона. В нескінченних, яскраво освітлених, облицьованих оріхалком і бронзою лабіринтах було стільки дивовижного, що все це здавалося царством чаклунів: десятки металевих дверей, за якими ховається щось невідоме; невеликі матові віконця, що завжди світилися; на площах, вимощених гранітними плитами, дзюркотять водограї; із вузьких ніш, схованих за бронзовими ґратами, щедро надходить свіже повітря; попід стінами жебонять прозорі струмки…

Микола запитував у Лочі, звідки все це взялося і кому належить, та вона клала невагому руку на його щоку і співучим голосом обіцяла:

— Потім, коханий, потім… Чаміно все тобі розкаже.

Вони жили в кімнаті, що прозорою стіною виходила в сад. Прозорість була однобічна — через ту стіну можна бачити лише зсередини назовні. Кімната належала Лочі, в ній було світло і затишно, панувала незвичайна тиша.

Дні і ночі злилися для них у суцільний потік, бо тут не існувало ні ранку, ні вечора. Та коли б вони й існували, як десь на поверхні планети, Лоча й Микола все одно б їх зараз не помітили. У їхній крові звучала та клична сила, що дісталася їм від предків. Вони цілком звірилися на неї, як звіряються всі закохані. Слова не мали значення, думки спочивали — за них думала сама природа. Думала їхньою кров'ю, їхніми серцями…

Та ось Лоча відкинулася, струснула головою, потім занурилась обличчям у подушку. Плечі її тремтіли — вона плакала. Микола підвів Лочу, наблизив її обличчя до своїх очей.

— Чому ти плачеш? — ревниво запитав він.

Його кольнув тяжкий спомин. І хоч вона була чиста, мов джерельний струмок, — він це добре знав, — але ж оті психонасолоди, які добував із її мозку Єдиний, завдавали Миколі тяжких терзань. Там, на Землі, він думав про неї, — тільки про неї, — а не про те, як володарює в її мозку Єдиний.

— Любий мій! — крізь сльози промовила вона. — Я була тільки рабиня. І всі вони там — тільки раби. Титуловані раби! Відтоді, як я побачила тебе, думки мої були з тобою…

Справді ж бо, ти дурень, Миколо! Приниження переживав не ти — приниження відчував Єдиний. Він хотів, щоб вона покохала його, — і через те ладен був прийняти твою подобу. Хіба ж це не приниження для нього?..

— Не треба, Лочо! Нічого того не було. Забудь. Гаразд?..