Читати книгу - "Темрява на світанку"

Лист залишив мало сумніву: Марченкова вбито не українськими націоналістами, а росіянами. Якщо це так, то полковник, який відвідав Марченкову, був, дуже можливо, Микола Красін. Якщо це так, то Красін не просто ганьбив Романа Бондаря, поєднуючи його з якимись божевільними терористами, які називають себе УПА, – Красін сам і організував усю операцію.

Але що за цим ховається? Чому Красін нічого про це не сказав? Чому з самого початку попросив його, Степаняка, простежити за діяльністю УПА? Степаняк відчув себе в пастці, у грі, в якій хтось, не повідомивши його, змінив правила. Чи, може, він занадто багато волі дав своїй уяві? Параноя – хвороба інфекційна, й навіть кілька днів у Русі було досить, щоб заразитися й підпасти під антиросійський вплив.

Степаняк пожалкував, що лишив у кабінеті хутряну шапку, й підняв комір куртки, а потім знайшов порятунок від вітру у вестибулі станції метро «Університет». Ставши під світлом поруч з прилавком, де продавали живі квіти, він перечитав листа Марченкової. Принаймні зараз мав поважну причину не говорити Кристіні Лесин, хто є Тарас Боровець. Але, якщо використати листа обережно, можна буде також зрозуміти, що в біса діється. Степаняк опустив жетон в один з телефонів-автоматів у вестибулі метро й набрав номер Петросяна.

Золотаво-сіре світло із заґратованого вікна бічного вівтаря падало на сірий мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого, який в одинадцятому сторіччі об’єднав землі Руси й правив ними більше ніж три десятиліття. Степаняк вивчав хрести, риб, виноград і пальми, вирізьблені на саркофазі. Хотів би вірити в їхню силу, але вони були лише символами, як серп і молот, символізуючи потребу людей вірити в щось більше, ніж самим собі.

Він не чув кроків, але куточком зору бачив Петросяна, що прийшов у формі військово-морських сил і з доброзичливим виразом на обличчі.

– Чому ви вирішили зустрітися тут, а не в готелі «Либідь»? – здивовано втупившись у Степаняка, запитав Петросян.

– Свята Софія до вас ближче, – відказав Степаняк, що було й правдою і неправдою. Собор був місцем, де він міг заспокоїтися й обдумати, як переконати Петросяна.

– В чому проблема? – запитав Петросян.

– Ми не можемо пов’язати Бондаря з УПА, – сказав Степаняк, слідкуючи за реакцією Петросяна.

Петросян залишався незворушним.

– Чому?

– Марія Бондар знає, чому генерал Марченков їхав на зустріч з її батьком, коли машина потрапила в засідку.

Маска приязні зникла з обличчя Петросяна.

– Звідки?

Петросян запитав звідки, а не що.

– Вдова Марченкова прислала їй листа, – сказав Степаняк.

Петросян зморщив губи:

– Лист у вас?

– Ні, – збрехав Степаняк.

Петросян кивнув, обійшов навколо мармурової труни й зупинився біля Степаняка.

– Яку мету зустрічі її чоловіка з Бондарем називає Марченкова?

Степаняк повернувся й зустрів погляд круглих, мов намисто, блискучих очей Петросяна.

– Ви не знаєте?

– Гадаю, буде краще, коли ви скажете мені це, – обличчя Петросяна мало непроникний вираз, але в голосі чулася погроза.

– Вона пише, ніби її чоловік збирався повідомити Бондаря про таємний наказ переправити до Росії ракети. Все свідчить, що Марченков був убитий російськими військовими. – Степаняк уважно стежив за обличчям Петросяна, але воно лишалося непроникним. – Українці напевне прийдуть до такого висновку.

– Хто ще про це знає?

– В даний момент, крім Марії Бондар, ніхто. Вона збиралася просити батька порушити це питання в Парламенті, але я сказав, що маю кращий план.

– Який?

– Зателефонувати вам.

Обличчя Петросяна розпливлося в посмішці, очі знову заблищали.

– Гаразд, ви зробили добре. Вам краще негайно піти до Кристіни Лесин і сказати їй – хто є Тарас Боровець.

– Але...

– Але що?

Екскурсовод вів до вівтаря групу, чоловік з двадцять, німецьких туристів. Петросян відступив у прохід під кам’яну арку.

– Але тепер, коли дочка Бондаря має цього листа, жодна газета не повірить, що Бондар – начальник штабу УПА, – сказав Степаняк, підійшовши до Петросяна.

– Ось чому важливо, щоб ви зв’язали Бондаря з УПА раніше, ніж лист буде опубліковано. Коли Бондар повідомить про нього, уже буде в багні. – Петросян підвів Степаняка до частково забіленої вапном фрески Ярослава Мудрого одинадцятого століття, а потім – олійної картини сімнадцятого століття, біля якої колись відкрився, що він агент Лєскова.

– Якщо багно розповзається досить товстим шаром, під ним важко буде побачити розумного правителя, ви згодні? – Петросян засміявся й повернувсь до Степаняка. – А щоб було ще важче, викрадіть листа, й Бондар не зможе пред’явити ніяких доказів.

Степаняк відвернувся. Його стратегія зазнала краху.

– Ви не здаєтеся дуже щасливим, – сказав Петросян.

Степаняк намагався приховати злість. Обережно добираючи слова, він сказав:

– Я хочу знати, що діється? Що це за група УПА, яка влаштувала засідку на Марченкова?

– Цього вам знати не потрібно.

Степаняк повернувся до Петросяна.

– Перестаньте поводитися зі мною, мов з ідіотом. Я ризикую. Я працюю в Русі. Мельник підозрює мене після передачі Сі-Ен-Ен. Якщо дізнається, що я агент російських військових сил, його не зупинять рішення Женевської конвенції. Я не можу працювати в темряві, тому дайте відповідь на мої запитання.

Петросян стенув плечима.

– Якщо ви наполягаєте... УПА – це група колишнього загону ОМОН, яка після проголошення незалежності підпорядкована Міністерству внутрішніх справ України.

– Вони отримують накази полковника Красіна?