Читати книгу - "Чорний ліс"

Як і прогнозувала вона, Венцель не відмовив, хіба сказав їхати з водієм. На що Ванда цілком справедливо й категорично заперечила:

– Mein lieber, хіба ти не розумієш, що німецька машина з водієм-німцем, у гестапівській формі, даремно лякатиме селян? Ми ж не хочемо їх зараз лякати, правильно? На них треба покладатися, не дражнити даремно. Я швидко повернуся.

– А партизани?

– Ерику, район контролюється. Хто мені загрожує? І потім, навіть якщо партизани – один водій зможе відбитися? Ти ж не даси мені взвод автоматників у супровід, аби я могла відвезти родичам ліки? І ще, мені ж перепустка потрібна. У місті зараз неспокійно, після вчорашнього…

– То вже сама, – сказав Венцель. – Будуть труднощі, пошлися на мене. Але ти працюєш у комендатурі. Чудово знаєш, що і як робиться. Машину тобі дадуть, звернися до господарського управління. Там буде записка, я розпоряджуся. І все, я зайнятий, лібхен.

Ванда поклала трубку на важіль.

Склалося.

Вона так робила вже кілька разів, а отже, гестапівець нічого не запідозрить. Тепер оформити офіційне відрядження на службі. Відвідування родичів не зовсім відрядження, проте слід узяти дозвіл, а вже там зазначити службову необхідність. Зрештою, керівництво не ставило Ванді Мостовський палиць у колеса, бо зв’язок зі слідчим гестапо таки прикривав її від прикрих несподіванок.

Уже по обіді, сідаючи за кермо «мерседеса», однієї з приписаних до гестапівського автопарку машин, зловила себе на думці: отака схема могла застосовуватися задля інших, більш корисних справ. Подібний фокус навряд чи повторить, бо двічі, як відомо, в одну річку не ввійдеш. Подумала так і тут же розізлилася сама на себе – рятує поляка, патріота, свою людину, і дарма, що незнайому. Вивезти пораненого, передати його своїм, зберегти одне життя – немало, коли довкола війна.

Вирулила з дворика під зацікавлені погляди солдатів та унтерів. Напевне ж знають, хто вона, де й ким працює, хто її покровитель, а головне – що вона фольксдойч. Ось причина, чому стрижуть очима. Могли в Райху бачити жінок за кермом, але ж то чистокровні, німецькі аристократки, істинні арійки. Тут же напівкровка не лише може користуватися машиною, бо дістала на те відповідний дозвіл, – ще й кермує вправно, упевнено, хоч виставляй її проти чоловіків на спортивних перегонах.

Не стримавшись, Ванда грайливо махнула рукою комусь із солдатів, той, так само блазнюючи, випнув груди й віддав честь. На коротку мить її це відволікло, коли ж знову повернула голову, машинально натиснула на гальма й вилаялася про себе. Навперейми, штучно посміхаючись і широко розкинувши руки, ніби збирався заграбастати автівку цілком, рухався Станіслав Юркевич.

На плечі теліпався фотоапарат у шкіряному чохлі.

Міг вийти звідки завгодно. Пропагандиста пускали всюди. Але Ванда могла побитися об заклад: Юркевич заходив до будівлі гестапо. Збирався втілити один зі своїх божевільних планів, вона краєм вуха чула, – хоче відібрати з числа в’язнів тих, кого можна привести в порядок досить швидко, щоб потім сфотографувати. Знімок мав бути постановочний, сюжетний і свідчити про щасливе життя того, хто з доброї волі погодився на співпрацю з німецькою адміністрацією. Навіть уже придумав перший підпис, узгодивши з Хольманом: «Вони не зрадники! Вони просто все зрозуміли!»

Ванда опустила скло з боку водія.

– Ви щось хотіли, пане Юркевич?

Замість відповіді він по-хазяйські смикнув дверцята зі сторони пасажира, умостився поруч, не питаючи дозволу.

– Ґутен морґен, фройляйн! Прокатаєте мене до квартири?

– Ви так впевнено сіли, що не лишаєте мені вибору.

– Взагалі-то мене ваш приятель спрямував, гер Венцель. Термінове відрядження, дещо узгодив, отримав дозволи, поставив печатки. Бюрократія.

– Війна.

– Скінчиться війна. Бюрократія вічна. Особливо німецька, тут вони чемпіони, можете мені повірити. Мушу терміново зібратися, на мене вже чекає супровід. Справа серйозна, – Юркевич, знову блазнюючи, насупив брови. – Ви про все знатимете, але пізніше. Словом, речі в мене вдома, треба дещо прихопити. Насмілився попросити машину, аби махом докинули додому. Венцель був при цьому присутній, попросив доручити мене вам.

– Я повинна вас катати?

– Лише додому, Вандо, лише до будинку! – Юркевич виставив перед собою руки долонями вперед.

Знизавши плечима, Ванда рушила далі. Це дійсно по дорозі, і не було жодних причин відмовити. Хіба розмову доведеться підтримувати, і то недовго.

Вона поїхала вулицею, відповівши на гудок зустрічного легковика. Цього разу Ванду привітав хтось зі знайомих німецьких офіцерів. Перехожих у цей час не було аж так багато, з тих же, кого бачила, військових та цивільних, ніхто не звертав уваги на жінку у формі за кермом.

Далі кермувала, безпомильно орієнтуючись у центральній частині й лавіруючи завузькими задля вільного роз’їзду двох автівок, вуличками. Завернувши на черговому перехресті, Ванда враз побачила попереду, на хіднику, Павла Круля.

Він ішов у своїй чорній поліцейський формі, тримаючись упевнено й безпечно. Не помітив Ванду, бо навряд чи взагалі збирався з нею зустрічатися. Принаймні зараз. Надалі ж контакту не уникнути, адже Павел, як домовлено, мусив забрати в неї вибухівку та обіцяну залізничнику винагороду. Ці прохання вона вже виклала в шифрованому повідомленні, котре поранений Збишек мав передати, кому вона скаже, бо за ним повинні прийти люди, напряму зв’язані з районним інспекторатом. Ну, а звідти по їхніх каналах інформація дійде до Єрмолова оперативніше, аніж би він вийшов на черговий зв’язок особисто.

Ванда просто зачепилася поглядом за Круля.

Проїхала далі – і серце захолонуло.

За Павлом, метрів за тридцять за його спиною, синхронно рухалися двоє в однакових сірих штанях і такого ж кольору сорочках. Рукави однаково закочені. Один – у кепці, другий – без, голова голена. Ванда впізнала його миттю.

Бачила якось, тип виходив із будівлі гестапо, тиснучи на прощання руку Венцелю.

О, Matka Вoska…

За Крулем стежать.

Це, з досвіду Ванди, могло означати лише одне: той, поранений полонений, не витримав, назвав перед смертю єдиного, кого знав, із ким виходив на зв’язок разом із Мрувкою. Не взяли Павла відразу, бо треба простежити, виявити зв’язки. І ось він під ковпаком, обкладений, мов вовк на полюванні. Приведе до Ванди, сам того не знаючи.

Однаково приведе.

Часу на роздуми не лишалося. Більше того – вона втрачала секунду за секундою, бо її машина вже залишила позаду гестапівських агентів.

Ще