Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

Раду знову замовк, пильно вдивляючись в юнака зеленими очима. Павло раптом відчув, що шевцева кімнатка в цьому кварталі на околиці Бухареста в ті роки була важливішою резиденцією, ніж королівський палац, де збиралися антонески з генералами і де німці почували себе як дома. Глянув ще раз в лице товариша і аж тепер помітив, який втомлений Раду. Наче живе полум’я горіло в цій людині. А синці під очима і бліде лице свідчили про безсонні ночі. Раптом відчув, що Раду близький і безмежно дорогий йому. Од нього віяло теплом і впевненістю.

— Я все зрозумів, — відповів Павло.

— Хіба ж не дивно? — скрушно мовив Раду. — Я слюсар. Ось цими руками виготовляв різні механізми. Люблю працювати, бачити, як з нічого, з куска мертвого заліза виходить певна річ, наче жива… А тепер вчи-тиму тебе користуватися вибухівкою, що підриває судна, поїзди, склади! В тому поїзді, який підірве твоя міна, можуть бути і машини, зроблені мною…

— Не ми затіяли цю війну, — мовив Павло.

— Так, не ми!.. — похмуро зітхнув Раду. — І фашисти поплатяться за це. Станеться те, чого вони й не чекають! — І посміхнувся. — Почнемо?

Два дні не виходили з шевцевої кімнати. Раду через це й ночував у майстерні. Він ретельно навчав Павла, як і скільки треба закладати вибухівки, коли запалювати гніт.

— Не записуй нічого, все має бути в голові.

І повторював йому інструкції. А потім з неослабним терпінням екзаменував до найменших подробиць.

— Ось такого б мені майстра, коли я був учнем у цеху, — засміявся Павло.

А одного разу, відповідаючи на якесь запитання Раду, помітив, що очі його злиплися і втратили свій блиск. Голова поволі схилилася на груди. Павлові хотілося взяти і випростати стомлене тіло на твердому ліжку, де вони сиділи, та боявся розбудити. Раду дрімав.

Стара шафа раптом тріснула.

— Що ти кажеш? — похопився підпільник.

Він уже наче відпочив. Очі знову блищали, немов хтось зарядив акумулятор, від якого вони живилися струмом.

— Скільки ночей ти вже не спав? — запитав Павло. Та Раду йому не відповів. Зробив кілька похапливих кроків і слухав далі відповідь.

Під кінець другого дня він сказав Павлові:

— Тепер учень знає не менше за майстра. Щоб не вертатися додому з порожніми руками, завтра одержиш від Санди два пакунки вибухівки. А в Констанці будь-що треба знайти інженера, який виготує вам міни. Везти їх з Бухареста небезпечно.

Вони ще розмовляли, поки не надійшла Соня.

— Ну, щасливої тобі дороги, Тодере! — мовив Раду. — Після війни, коли зустрінемося, будемо вершити інші справи…

Обняв і міцно поцілував юнака в обидві щоки.

— Хай щастить і тобі, — схвильовано відповів Павло.

Ось ще один товариш зникає з орбіти його життя, так раптово, як і з’явився. Після війни… Хто може знати? Ще раз озирнув кімнатку з жовтавими стінами, круглий стіл, покритий вишиваною скатертю, ліжко. Попрощався з шевцем і пішов разом з Сонею, серйозною й мовчазною.

— Де ти хочеш зустрітися завтра з Сандою? — спитала вона. — Назви місце, яке ти знаєш найкраще…

— На вулиці Штефана Великого, біля Обора. Саме там я сідаю на поїзд…

— Добре…

Домовились про місце та час зустрічі і сіли в таксі.

— Яка сьогодні картина в “Аро”? — спитала Соня.

Павло знехотя щось відповів, не звертаючи уваги на зляканий погляд дівчини. Він думав про те, чого навчився в Бухаресті. Згадав Йоргу, Фаніку, Султану. На два дні виключився з свого звичайного життя, а воно вже знову вабило до себе. Відчув нестримне бажання швидше опинитися в Констанці.

— Щось ти не дуже чемний, — мовила Соня, коли вони вийшли з машини.

— Так, це правда…

Попрощалися на площі святого Георге, і Павло й не пожалкував за нею. Не відчув якось симпатії до дівчини в окулярах, яка хотіла бути надто серйозною. Що означав її завжди сердитий погляд? Це не тільки несміливість… Згадав Раду, з яким почував себе чудово, згадав Йоргу і вперше збагнув, що кожен вступає до партії з своїми думками, почуттями і тільки потім, відшліфований в її рядах, стає справжньою людиною. Полум’я, яке горіло в серці Раду, тліло в усіх, але життя, з якого вони приходили, наділяло їх і сажею.

— А-а-а! Таки згадав про мене? — весело зустрів хлопця дядько Янку. — Ну, чого стоїш? Розповідай…

— Нічого розказувати, — посміхнувся Павло.

Старий тільки розвів руками.

— Посварився з Джетою! — мовив він розчаровано. — Я не хотів тобі говорити, а зараз скажу добре, що доля не звела мене з Джетою..

Дядько Янку зрадів, що трапилась нагода поговорити, і знову почав розв’язувати міх спогадів. Та Павло думав про своє. Незабаром стемніло. Старий цав йому на вечерю зеленої цибулі і шматок чорного хліба з висівок та квасоляного борошна. І вони полягали спати.

Вранці Павло вийшов до криниці вмитися і побачив у воротах дядька Янку. Старий спав погано, прокидався на світанку, прямував на вулицю і проходжався на березі Колентіни. Та зараз він був дуже сердитий.

— Знову заворушились, падлюки! — лаявся він. — Облави, перевірки! Чорти б їх забрали!

— Облава? — занепокоєно спитав Павло.

— А що їм? За це ж одержують і платню! — буркнув дядько Янку.

Хоч часу до зустрічі ще було досить, та Павло хвилювався. Чим він зможе пояснити свою присутність у Бухаресті, коли його мобілізовано на роботу в Констанці? Не варто й вигадувати якусь причину, бо пер-ший-ліпший офіцер зрозуміє обман. Як це Йоргу не роздобув йому відрядження?

В кімнаті дядька цокав будильник. Поїзд відходив о дванадцятій, а Павло призначив зустріч Санді на одинадцяту. О десятій треба вже вийти від дядька. Ще було дві години вільного часу.

За чаєм дядько Янку знову заходився розповідати, на цей раз згадавши аварію, яка сталося у Бачкой В товарному поїзді, що вийшов