Читати книгу - "Дух часу"

Другого дня по тім письмі доктора увійшла Ядзя случайно до покою родителів і завважала сильний неспокій на їх лицях, а батько щось скоро сховав до кишені сурдута.

— Що сталося? — спитала Ядзя, кидаючи бистрим на них оком.

— А що ж би? нічо, — відповіла мати спокійно. — От звичайні наші господарські клопоти.

Але Ядзя завважала, що мати мала заплакані очі.

— Ні, ви щось криєте перед мною! — сказала тоном розпещеної дитини. — Думаєте, що тим робите щось доброго; гадаєте, що як я бачу ваш неспокій, то не догадаюсь, що се мусило зайти щось важного і прикрого.

— Дорога дитино, будь певна, що ми нічо ніколи перед тобою не укриваємо, — сказала пані Солєцька.

— А однак помішані ваші лиця зраджують вас, — відповіла Ядзя з роздражненєм.

Батько питаючим поглядом глянув на жінку, котра нерішучо м’яла в руках хустину.

— Я гадаю, моя дорога, — сказав по хвилі, — що се ліпше буде, наколи ми їй скажемо, о що річ іде, позаяк вона готова що ще гіршого виображати.

При тих словах витягнув письмо і подав дочці. Ядзя приступила до вікна і почала читати. Спершу кров вдарила їй по лиці; відтак вона зблідла, як стіна, положила мовчки письмо на стіл перед батьком і вийшла з покою. По якімсь часі увійшла мати до єї кімнатки і принесла до перечитаня відповідь батька на письмо доктора.

— Ми спершу не хотіли тобі сказати про се письмо, — говорила вона, — але коли ти вже довідалася, то знай, що батько відповідає.

Ядзя перебігла скоро короткий зміст листа, в котрім Солєцький виражав свій жаль, що не може відповісти прихильно висказаним замірам доктора і що вони обидва задержують се у вічній тайні, як пристало на людей чесних. Ядзя не могла довше здержатись і попала в нервовий спазматичний плач. Мати пригорнула до грудей плачучу дочку а рясні сльози покотилися їй з очей.

— Ох! — зітхнула з плачем. — Не про таку партію для тебе думали ми, — а сльози знов залляли їй лице.

В якийсь час відтак почули Солєцькі, що доктор звернувся до чотирьох негарних сестер-шляхтичок, і в рік потому одружився з одною з них. В положеню Ядзі нічо не змінилось, лише збільшалось щораз більше невдоволенє з самої себе і з окружаючих обставин. Музика єї дразнила, читане мучило, зате цілими днями сиділа в своїм покою і вишивала або робила які інші робітки жіночі.

— То одно, що мене ще найбільше успокоює, — говорила вона до матері, а з-під єї тонких пальців виходили прозорі фріволети, майстерні гапти та вишивані барвистими шовками цвіти. Усі столи і крісла були прислонені прекрасними покривалами, лампи і альбоми спочивали на майстерних підкладках, а на канапах і софах лежали ріжного формату і красок подушки.

Зальоти доктора не удержались в такій тайні, як сего собі усі бажали, а деякі поговірки клонились навіть до того, що Солєцькі вельми хотіли собі доктора на зятя, але се їм не вдалось, хоть були і такі, що сумнівались, щоби Солєцькім так дуже до вподоби був зять не шляхтич, зате ворожили Ядзі старе дівоцтво, бо в теперішніх часах шляхтич з яким-таким маєтком — то рідка птиця і певне не схотів би брати панночку з невеличким і непевним маєтком.

Сі поговірки були би могли перейти без відомості Солєцьких, позаяк вони майже з ніким з сусідів не жили, коли б і тут не знайшлися приятелі. До тих приятелів належав ровесник по віку і по товариських вимогах батька Солєцького, вояк і товариш оружя з трийцятих років. Будучи безженним, гонив остатками маєтку, жив коштом своїх вірителів, котрих щораз тяжче було єму найти. Щоби тото надолужити, помагав собі тим, що в ролі приятеля дому їздив, по цілій околиці від хати до хати. Найбільше однак тримався Солєцьких, по причині дружби батька.

— Най жиє шляхоцька кров! — викрикував він раз при обіді, коли уже чарка вина кілька разів повторилась. — Мені кажуть, що Солєцький віддає дочку за якогось цирулика, аж мене рука засвербіла, слово гонору даю, аж мене рука засвербіла, коли-м я того почув, і був би той добре по пиці дістав, якби то не був говорив також шляхтич, що мене ще дужче засмутило. Але я знав, що син мого приятеля не зробить того, та лиш боявся, чи панні не залізли у голову які романси, бо то тепер панни, — сказав він, обернувшись до Ядзі, — аби лиш вийти замуж, і про нічо більше не питають…

Ядзі уся кров вдарила до голови.

— Я не з тих, — сказала вона гордо, — думаю, що і ви, добродію, мене до тих не зачисляєте.

Старий шляхтич споглянув на ню старечими, зачервонілими від вина очима, в котрих блиснула іскра ентузіазму.

— Отеє ми зух! Отеє мені правдива, чиста шляхокька кров! Най жиє шляхта і най хоронить свої ідеали, котрі єї відріжняють від мотлоху, над котрим тримати їй гордо голову! — сказав він грімким голосом, вихиляючи до дна свіжо наповнену чарку. Ядзю глибоко доткнула тота сцена: тут виходили не лиш ріжниці поглядів товариських, на котрі вона була дуже вражлива, але ще крилась і більша зневага, котра відносилася до неї просто яко жінки, що бажає лиш сего, щоби вийти заміж. Ох, кілько єї коштувало сили, кілько моці, щоби убити всі живійші в собі пориви свого молодого організму, коли мимо єї волі на самоті мерещилась перед нею здорова стать молодого лікаря, та все-таки не охоронилась від негідних, ображаючих єї жіночу честь, помовок о найнижчі в природі людській інстинкти…

Зворушена до дна душі, вернулась до свого покою, отворила вікно і взяла до рук робітку, найщирійшу товаришку єї сумних хвиль і сердечної тоски. Бо дійсно, чи не жила вона так, як дівчина в самотнім покою з «Дідів» Міцкєвича, котра, щоднини з гадками скучних і буденних пригод вертала до своєї